В Ушицькому повіті кажуть, що зозуля й чайка (звичайна — УапеНш сареііа; степова — Уапеїіш gregarius; болотяна
— Уапеїіиз Іеіісигш) походять від дівчат, які здумали було полякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб Одна з нйХ кукала, а Друга кигикала, поки світ сонця*.
В Олександрійському повіті зозулю вважають переверненою на пТаха вдовою, Через що вона й гнізда собі іноді не в’є. Нарешті, є Ще вірування, начебто зозуля стала з жінки, яка вбйла свого чоловіка й була засуджена за те Богом не маїи пари й поневірятися по лісах.
У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір’ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувать. У тій же Галичині записано цілком тотожну з ушицькою легендою оповідь про перетворення на зозулю проклятої батьком князівни й дуже перероблений варіант цієї леген-
’ У Переяславському повіті кажуть, їцо чайка — безутішна вдова. Коли помер її чоловік, вона з горя обернулась на чайку й весь час літала над його могилою кигичучи.
ди, за яким на зозулю перекинулася князівна, проклята матір’ю за те, що не схотіла вийти заміж за багатого князя.
Легенди про те, що зозуля пішла з людини-чоловіка (у німців der kuckuk — чоловічого роду) або жінки, й досі живі й у західноєвропейських народів. Так, французи кажуть, що в зозулі був батько — чоловік дуже бідний; коли він через страшні нестатки вирішив повіситися, зозуля кинулась шукати його. А знайшовши, коли він повісився, дуже тужила. І тепер вона не співає далі того часу, коли батько її наклав на себе руки.
З усіх птахів зозуля є одним з найпророчіших. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа, найкращих пір року. При цьому, значення доброї віщунки зозуля значно іншою мірою втримала в народній літературі західноєвропейській, аніж в українській та південнослов’янській. А втім, на Україні скрізь заведено в народі питати зозулю, коли хтось уперше почує її кування, скільки років вій проживе: скільки разів зозуля прокує, стільки років — передбачається — проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з волечка в неї в цей час випадає зернятками «намисто», яке вонй й Нанизує На гілочку (всім відомі яєчка Гусіні — кільцепряда). Якщо в того, хто почує вперше кування, виявляться в кишені гроші, то вонй не переводитимуться в нього цілий той рік. Ось чому дехто Навесні зав’язує іпага (гріш) у сорочку; щоб завжди бути при грошах.
Частіше в українській народній поезії — і незрівнянно рідше в поезії народів західноєвропейських — зозуля є злою вїіцункою. В українських піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до Нього на могилу зозу-ленькамй. Кування зозулі в заспіві вже зарані вказує на сумний зміст пісні. За українськими й польськими народними повір’ями, крйк зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею — смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і скотини.
Зозуля незвичайна ще й тим, що на зиму нйчебто вона не сама відлітає у вирій, а несе її на собі одуд (Ушицький повіт). Повір’я це є нічим не пояснимим і принаймні дивним: порівняно маленька пташка — одуд — має нести на собі досить велику — зозулю. Чи не можна вбачати в цьому повір’ї видозміненого літературного запозичення з наведеної п. Потаніним монгольської казки про переліт птахів? Журавель побив маленького богоргоно й вивихнув йому ноги. Коли птахи зібралися в певний час для перельоту на північ, богоргоно звертається до них з такою промовою: «Ви зараз відлітаєте, а де я подінуся, хворий і до того із сім’єю? Без громади я тут лишуся на вірну загибель. Погляньте на мене теплим оком, батьки-добродії, й вирішіть мою долю, поки не відлетіли». «Еге ж, він правду каже, — погодилися всі птахи... Оскільки в його безпорадності винен журавель, то він і має нести покарання: нехай він однині й довіку тягає до півночі й назад на собі птаха богоргоно». І звідтоді при перельоті на північ і назад богоргоно сідає журавлеві на спину. А журавель через те рідко долітає до далекої півночі, тому що раніш за інших птахів утомлюється, бо летить з вантажем на спині.
Літературне запозичення вказаного вище українського повір’я з наведеної монгольської казки доволі ймовірне, оскільки й сама монгольська назва журавля — лег-лег проникла в Південну Росію у формі лелека, що позначає, втім, собою чорногуза.