Про журавля (сірий — Grus communis) у Літинському повіті кажуть, ніби він створений із землі, а в Луцькому — ніби журавлі пішли з циган, але як саме — невідомо. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, то треба називати їх веселиками, а не журавлями: хто назве веселиками, тому буде цілий рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитись.
Журавлі якнайсуворіше дотримують подружньої вірності: вони зграєю збираються судити самицю, яка завинила, і нещадно вбивають її своїми дзьобами.
Сова (сіра — Бугпіит аіисо), сич (звичайний — ІЧГисІаІа Іеі^таїті) і пугач (АиЬо ідиауш) є в українській народній поезії найзловіснішими птахами. Такої репутації птахи ці зажили не лише на Україні, айв усіх майже народів давнього й нового світу, як птахи нічні, хижі, що вирізняються до того ж відворотливою зовнішністю. Особливо це стосується сови, яка стала символом усього темного, похмурого, як у фізичному, так і моральному сенсах. У Біблії сова згадується як нечистий птах (П’ята книга Мойсеева: Повторення Закону: 14,12—18). Єгиптяни вважали сову символом смерті і т.ін. Середньовічні «фізіологи» й «бестіарії» ототожнюють сову з дияволом, батьком брехні, який боїться сонячного світла, тобто Христа.
За українськими народними віруваннями, сови й пугачі пішли з кішок, тому в них котячі голови, і крик їхній нагадує крик кішки (Ушицький повіт). Поява сови і пугача поблизу села наводить нудьгу й смуток на всіх пожильців його (Житомирський повіт). Крик сови й пугача на хаті взагалі віщує пожежу або смерть когось із членів родини. Та в Проскурівському повіті розрізняють: якщо пугач гукає; вповів! вповів! — то в тій хаті народиться дитина; а якщо: поховав! поховав! — то хтось помре.
Подібні до цих вірування про сову та пугача є і в поляків, і в угорців, і в німців. За віруваннями галичан, сова по ночах показує чортам і упирям гнізда дрібних пташок.
Проте як не похмуро дивляться на Україні на сову, народ усе ж не відмовив їй у глибокому й вельми зворушливому почутті, бо будь-який взагалі птах сам по собі безгрішний, чому він і ходить босоніж. Одного разу, — розповідають у Канівському повіті, — сова зустрілася із соколом (звичайний кречет — Баїсо сапсіісаш) і засперечалася, чиї діти гарніші. Сокіл каже: «Зведемо їх краще разом, та й подивимось». Звели. Побачила тоді сова, що ЇЇ діти гірші, а сокіл ще й плюнув на них. «Хоч мої діти й гірші, — мовила сова, — та мені їх більше шкода, ніж твоїх, бо вони
— мої діти. Тож не плюй на них, а коли вже тобі так хочеться плювати, то плюй на землю».
Як відомо, на цей же мотив є байка Езопа: «Мавпа ква-питься зі своїм дитинчам, якого вона вважала найгарні-шим у світі, на їхній огляд і змагання в красі».
З приводу того, що птах коня (Ahilvus), що належить до породи яструбиних, п’є звичайно тільки росу й дощову воду, в Подільській губернії є така легенда. Колись Господь гатив по світі греблі. Всі птахи, звірі й люди допомагали Йому в цьому, один лиш птах коня не схотів узяти ніякої участі. Ото через те він тепер й живе тільки росою та дощем.
Круки (чорний — Corvus; великий — Corvus corax), граки (Corvus frugilesus argicola та ін.) і галки (Colaeus maone-dula, Corvus monedula), що посідають таке чільне місце в усних поетичних творах і повір’ях різних народів, українськими легендами якось надто вже обійдені. У Ста-робільському повіті крука вважають проклятим за те, що він вирив з копиці Ісуса Христа, коли Спаситель ховався від «жидів». Чорним кольором крука Бог покарав за те, що він не повернувся до ковчега Ноя (таке ж вірування є і в поляків). У Проскурівському повіті він користується повагою й іноді служить віщуном. Пташат своїх крук висиджує не пізніше березня, поки нема ще мурашок, бо м’ясо молодих кручат є для них особливими ласощами. Кажуть, що колись крук узяв своїх маленьких діточок, поніс їх до ріки й посадив одного на березі, а з другим злетів понад рікою й питає його: «Годуватимеш мене хлібом? Якщо годуватимеш — перенесу». — «Годуватиму, але своїх дітей», — відповідало кручатко. Тоді крук кинув його у воду, а пташа, що сиділо на березі, саме втопилося.
Подекуди на Україні, так само як і в Галичині, вважають, що чорт літає по дворах у подобі крука, підпалює дахи і взагалі завдає людям багато шкоди. Коли кричить крук, дехто спльовує, як і в інших випадках, коли бояться зурочення чи пристріту, наприклад, при прокльонах. Схильністю круків і ворон (чорна — Corvus corone; сіра — Corvus cornix; грифова — Corvus crassirostris) до падла обумовлюється повір’я, що крук віщує смерть і стоїть у найближчому зв’язку з душами померлих. Відображенням цього повір’я є, між іншим, уподобана українською сільською молоддю гра в крука. В грі беруть участь: «крук», «матка», «дівчина» й «діти». «Матка», «дівчина» й «діти» стають у ряд, одне за одним, і йдуть до крука, який, сидячи, копає паличкою ямку. Між «маткою» й «круком» відбувається такий діалог: — «Круче, круче! Що ти риєш?» — «Ямку» (або — «піч»). — «Навіщо?» — «Окріп варити». — «Для чого?» — «Заливати ним очі дітям». — «За віщо?» — «За те, що вони поїли мою їжу». «Діти» на це відповідають, що вони не винні в тому. «Матка» обертається, щоб порахувати їх, а «крук» у цей час ловить «дітей» і т. д. Діалоги ці повторюються доти, доки «крук» не переловить «дітей» і, нарешті, не спіймає «дівчину», після чого всі вони нападають на «крука», валять його додолу й турчать йому у вуха, або проробляють те ж саме з «маткою». Професор О. О. Потебня на підставі того, що спільним мотивом в усіх варіантах цієї гри є намір «крука» залити дітям очі, цілком справедливо зауважує, що крук тут інакомовно виражає смерть: осліплені діти стають надбанням смерті. На те ж указує й саме копання «круком» ями, що є символічним вираженням похорону.