До 1449 року в Росії не було повного списку Біблії, і книги Святого Письма поширювані були або окремо, або навіть у виписках, частинами — як для богослужбового, так і для позацерковного, домашнього вжитку. Староза-повітні книги Біблії для освічених наших предків замінювалися Палеєю, яка містила в собі, поряд зі священним ста-розаповітним текстом, дуже багато всіляких апокрифічних сказань і природничо-історичних переказів з давніх грецьких джерел з повчальними тлумаченнями. Вона мала високий авторитет нарівні з книгами Святого Письма, аніскільки не відрізнялась нашими предками від Біблії, й сама назва її була синонімом назви Біблії. У саморобному «Індексі книг істинних і ложних» вона, як книга авторитетна і повчальна, за відсутності імені свого упорядника, приписувалася або Івану Злотоусту, або Івану Дамаскину19 і без жодних вагань зачислялась до книг «істинних».
Наймення Палеї в давній руській писемності мали збірники, що були зовсім не схожі між собою ні метою, ані змістом і розпадалися на дві сім’ї: 1) «Палею Тлумачну», або «Буття в Іудеї» і 2) «Палею» малу, «Історичну», або так звані «Очі палейні».
Тлумачна Палея — полемічний твір, спрямований проти «жидів»7 — і почасти проти магометан — для виправдання Нового Заповіту і на доказ його переваг над Старим. Тому зміст її в найдавнішій редакції, як правило, охоплює перші вісім біблійних книг: 1) п’ятикнижжя Мойсея, книги — 2) Ісуса Навина, 3) Суддів, 4) Рут, 5-8) 1, 2, 3 і 4 Царів, і не сягає далі початку царювання Соломона, завершуючись пророцтвами Давида, Соломона і Філона про Спасителя і деяких новозаповітних осіб і події. Від Тлумачної Палеї віє улюбленими прийомами святих отців Церкви. В ній історична розповідь постійно переплітається з богословсько-символічним тлумаченням, часто навіть цілком поступа-ючись йому місцем, як така, що має лиш службове, другорядне значення. З особливою докладністю найдавніша Тлумачна Палея зупиняється на перших шести днях творення: це «Шестиденник», який подавав надто багатий матеріал для богословсько-символічних тлумачень, з додатком догматичних тлумачень про Триєдине Божество8. За цією доволі великою першою главою йде оповідь про «буття людське» до потопу — у вигляді простих хронологічних та генеалогічних свідчень, а тоді вже у формі послідовної історичної розповіді. Досить велике місце посідають при цьому «Заповіти дванадцяти патріархів», які значно доповнені упорядником символічними тлумаченнями пророцтв «патріархів». Старозаповітна історія від Мойсея до Соломона викладена відповідними уривками з Біблії.
Тлумачна Палея, постійно вказуючи на таємничий зміст старозаповітних подій стосовно Нового Заповіту, захоплює у свою сферу найважливішу частину християнської символіки, викладає ті символічні ідеї, які відбивало і відбиває християнське мистецтво у живописних і скульптурних зображеннях, що прикрашали і прикрашають храми. Вона зібрала для викриття «окаянного жидовина» символічні тлумачення Старого Заповіту так само, як на Заході Biblia pauperum («Біблія вбогих») згрупувала їх навколо новозаповітних зображень. Символічні пояснення Тлумачної Палеї, що їх так полюбляла візантійська церковна література, зближують її з давньоруськими проповідями і взагалі з частиною нашої давньоцерковної літератури, що трималися наслідуванням літератури візантійської, через що ця частина творів не завжди була загальнодоступною.
Апокрифи, що ввійшли до складу найдавнішої редакції Тлумачної Палеї («Об’явлення Авраама», «Слово Афанасія Александрійського про Мельхиседека», «Ліствиця Якова», «Заповіти дванадцяти патріархів», «Житіє святого великого пророка Мойсея», пізніше — «Повість про Китовраса», «Суди Соломона», «Сказання про царицю Савську»), відзначаються головним чином символічним і пророць-ким характером, зовсім чужі казковості, належать здебільшого до творів, які поважалися самою Церквою: ці твори давньохристиянської літератури відомі за назвою ложно надписаних. Упорядник Тлумачної Палеї, вносячи ту чи іншу відлучену книгу до своєї великої компіляції, передає розповідь її від свого власного імені, багато відкидає, багато додає, керуючись основною думкою Тлумачної Палеї — подати у старозаповітних подіях викриття «окаянного жидовина». У власне руських редакціях її переважають апокрифічні сказання (про падіння Сатанаїла і десятого чину янголів, про рай і про древа життя і пізнання добра й зла, про ходіння Сифа до раю перед смертю Адама і про погреб Адама в Єрусалимі та ін.), багато з яких у тому чи іншому вигляді стали згодом набутком народної легенди.
7
3а давніх часів слово «жид» і особливо — «жидівський», як говорить професор М.Тихонравов, не мало в нас того певного і вузького значення, яке мають ці слова нині. Все єретичне, нечисте, не згодне з православною вірою, мало назву «жидівство». У «жидах» бачили наші предки зародок усієї «погані», яка була і є на землі. «Від якого коліна пішло погане коліно»? — запитує «Бесіда трьох святителів» — і відповідає: «Від жидівського». Все єретичне, неправославне, заборонене зливалося в розумінні руських людей з «жидівством». Складені в Росії «Правила святих отців», що містять у собі виклад епітимій, мають, між іншим, таку заборону: «Другий гріх: єретичний або жидівський; три дні поститися і ЗО день поклонятися». Ненависне латинство також часто називалося «жидівством»; тим же йменням таврувалась і літургія, що правилася на опрісноках. Перші прояви полеміки в руській церковній літературі спрямовані проти «жидів»: з ними вночі ходив змагатися преподобний Феодосій Печерський, тому що зловірство їхнє проникало в Печерський монастир; писання першого руського митрополита Іларіона так само протиставляють старий, «жидівський» закон, новому, християнському. Ненависть до «жидів» проходить крізь увесь давній період нашої історії. У XVII столітті полеміку з «жидами» вважали ще за потрібне вводити в коло початкового навчання грамоті, в «абетки» і прописи, пов’язуючи його з першими ж уроками. Духовний вірш залишає свій поважний церковно-релігійний тон і вдається в гумор, коли йому доводиться говорити про «жидів». Походження деяких звичаїв християнських у народних піснях і легендах пояснюється ворожістю «жидів» до християн. Так, у півуставному збірнику XVIII століття Новгородської бібліотеки (№ 1428, а, 511) вміщено таку «Повість про жидо-вина давніх часів». «У святому граді Єрусалимі воскрес Господь, і тоді ж мироносиці йшли від гробу Його. Янгол їм звістив про Христове воскресіння; і вони звеселилися, радісно йдучи. Та ось якийсь жидовин у той час курку заколов. А жінки, котрі вельми раділи воскресінню Христовому, одна до одної гукали: «Христос воскрес!» І жидовин вигукнув: «Якщо Христос воскрес — тоді й курка ця воскресне!» І враз курка ожила і яйце знесла, і мироносиці плід її узяли й мерщій віднесли до апостолів, кажучи: «Христос воскрес воістину!» Відтоді маємо звичай на Великдень Воскресіння Христового у церкві цілувати хреста Господнього з рук священика і в усьому православному християнстві спільний звичай маємо такий на весь світ: яйце цілувати, що Христове воскресіння проповідує вельми добре».
8
Упорядник Тлумачної Палеї надавав найважливішого значення саме цій частині свого збірника, через що й сама Тлумачна Палея називалася «біблійною книгою», повістю «про буття неба і землі».