Походження скойок (річковий молюск з роду Anadontu Unio) пов’язується легендою з ходінням Спасителя по землі. Приходить, — говорить легенда, — якось раз Господь до одного чоловіка під виглядом жебрака, немовби, значить, попросити милостині в нього. Чоловік подав йому хліба й каже: «Дав би дідусеві й поїсти, та нема нічого сьогодні». А в самого на полиці стояла ціла макітра вареників. Господь і питає: «А то що ж у вас у макітрі?» — «То? Нічого! Це, — каже, — жінка скойки намочила». — «Нехай будуть і скойки», — промовив Господь і пішов з хати. Коли той чоловік до макітри з варениками, а там і насправді мокнуть скойки.
Своєрідний вид рака (Cancer), що спричинився до загальновідомого непорозуміння, наче в нього очі зовсім не на місці, і наче, рухаючись, він повзе не вперед, а задкує, породив на Україні вельми оригінальну легенду про те, чому в рака опинились очі зовсім не на тому, де треба, місці. Рак весь час просив Бога, аби Господь дав йому волячі (тобто величезні) очі, а Господь приніс йому рачачі (маленькі) — «Заткни їх, — сказав ображений рак, — у...!» Господь узяв і заткнув раку в... очі (Ізюмський повіт; цю ж легенду в цілком тотожних виразах ми особисто чули в Бердянському повіті).
Українське прислів’я говорить: «Змилувавсь Бог над раком, та дав йому очі не там, де треба».
Ш країнські легенди та перекази приділяють увагу порівняно небагатьом видам гадів, але розвинуті незрівнянно докладніше легенд і переказів про риб. Вони стосуються: гадюки, вужа, полоза, ящірки, жаби і черепахи.
Гадюка (звичайна гадюка — Vipera berus, Coluber berus, prester, chersea, melanis, scytha, thuringicus, cocruleus, Vipera ceilonica, squamosa, orientalis, Communis, limnea та ін.), що зветься в Літинському повіті ще гадюкою-падалицею, походить від диявола, «що видно по її зубах» (Старобільський повіт). Та, крім цього вірування, яке виникло під впливом оповіді Біблії про гріхопадіння наших прабатьків, є ще легенда з циклу «Обходів апостольських», яка розповідає таке про походження гадюки. Одній жінці схотілося злякати, чи що, Спасителя з апостолом Петром, а може, просто тільки жартома позбиткуватися з них. Йшов Спаситель з апостолом Петром після того, як їх хотів було налякати чоловік, якого Господь перетворив за це на ведмедя*, коли дивляться — лізе рачки гола жінка, та прямісінько їм під ноги, й нумо сичати, висолопивши язика: ссс... ссс... ссс...
Господь прокляв її й каже: «Віднині ти будеш новою тваррю на землі й на весь свій вік лазитимеш на череві й без одежі». Жінка полазила гадюкою й розплодила згодом гадюк од себе по всьому світу (Старобільський повіт). У той час, як усі інші тварі з любов’ю ставляться до своїх дітей, гадюка щоразу, після того як виплодить гадюченят,
‘Дивіться розділ «Українські легенди та перекази про диких тварин».
обів’ється разом з ними на суку, і тоді почне їх поглинати одне за одним. Яке гадюченя впаде на землю і встигне втекти, те тільки й залишиться жити. Якби вона не зжирала своїх гадюченят, то гадюк розвелося б сила-силенна. Це вже так Бог дав. Та настануть такі часи, що всього намножиться незлічима кількість — і звіра всякого, і людей, — і їстимуть тоді звір звіра, а люди — людей.
Гадюки дуже отруйні і страшенно люті. Кажуть, що гадюка, вкусивши людину, відразу ж квапиться до води; і якщо лиш вона приповзе до води раніше, ніж прийде той, кого вона вкусила, то вже нібито ніяк не можна порятуватися від смерті. Тому радять усім, кого вкусила гадюка, якомога швидше бігти до ріки або найближчого колодязя і занурити вкушене місце у воду (Літинський повіт). У Ста-робільському повіті кажуть, що коли гадюка вкусить людину, то треба її зразу ж убити, відірвати голову й прикладати її до ранки, аби врятуватися; а якщо не вб’єш, тоді вона полізе до води і нап’ється, після чого, якщо вдруге вкусить гадюка цю ж саму людину, вона неодмінно помре. Дуже дієвим також засобом від укусу гадюки визнають трикратне прочитання назад молитви Господньої.
Якщо до ранки, що утворилася від укусу гадюки, прикласти ясеневу паличку й потім зберігати її в себе, тоді уникнеш обмов і наклепів (Старобільський повіт). Втім, гадюка сама уникає нападати на людину і з першого разу ніколи не кусає, якщо людина на неї наступить, і каже: «Це вона не бачить». Коли потім наступить удруге, гадюка каже: «Це вона жартує». І лиш коли вже наступить утретє, вона каже: «Це він дратує», — і тоді вкусить. Така поведінка її пояснюється тим, що «після хреста» (після свята Здви-ження, 14 вересня — за старим стилем. — Ред.) гадюка до весни (навесні гадюки з’являються «на Варуха, як земля ру-ха»; — мабуть, тут помилка записувача приповідки, — треба: «на Руфа», апостола із 70, пам’ять якого святкується Церквою навесні, 8 квітня — за старим стилем. — Ред.), а не пророка Варуха, пам’ять якого святкується восени, 28 вересня — за старим стилем. — Ред.), упродовж усієї зими, живуть у вирії (вирій гадючий — не той, що пташиний: пташиний вирій — на теплих водах, «за пущами і за багатирями», а гадючий — в Руській землі), куди допускаються тільки ті, що не мають провини, які не вкусили нікого за літо — ні з людей, ні з тварин. Гадюку, яка вкусила людину, не приймає земля, і тому вона лазить до пізньої осені й чекає, щоб її хтось убив. При цьому, хто взагалі вб’є гадюку, тому Бог пробачить сорок гріхів.