Так розповідав сам солдат про свою щасливу пригоду; але нічка темна, треба думати, повідомила б менш поетичну, зате більш вражаючу повість про вдавано-чудесну появу в нього коня з возом, навантаженим крамом.
Гадюки іноді є знаряддям кари Божої. Одна мати часто ходила провідувати свою заміжню дочку, і своїми відвідинами, зрештою, набридла тій. Якось раз прийшла вона в такий час, коли дочка спала. Прокинувшись і побачивши матір, дочка розсердилась, вилаяла її й сказала: «І чого тільки вона тут вештається!» Мати пішла зі сльозами, а дочка знову заснула. І сниться їй, наче хтось каже: «Піди в сад і візьми там два сувої полотна». Прокинулась вона, пішла в сад — і справді побачила два сувої полотна. Взяла вона їх, повісила собі на плечі й понесла. Раптом з тих сувоїв полотна утворилося дві гадюки, які вп’ялися злій дочці в груди і геть приросли до неї, так що було несила їх одірвати. Так вона й померла з гадюками. Її, кажуть, міг би вирятувати від гадюк лише такий чоловік, який протягом усього життя не їв м’яса по понеділках і вівторках (Старобільський повіт).
Літературним джерелом цієї оповіді є східні оповідання «Римських діянь» («Севіа Иотапогит»), а також оповідь, вміщена в одному руському рукописі, де роль змій перенесено на жабу, а карі піддано не злу дочку, а злого сина. Зміст оповіді цієї, що має заголовок «Про те, як шанувати батьків і не зневажати їх», такий. Жив у Німеччині багатий чоловік, що мав єдиного сина. У тій же місцевості жив інший чоловік, вельможний, в якого була єдина донька. І запропонував він тому багатому чоловікові видати за його сина свою дочку, але за умови, що багатій ще за життя надасть синові в повне розпорядження все своє майно. Багатій прийняв пропозицію, записав на сина все своє майно і одружив його з донькою вельможного. Але син недовго після цього шанував своїх батьків: на четвертий рік, з намови дружини, він одселив батька й матір в окремий будиночок, збудований біля воріт його дому, й видавав їм так мало на утримання, що вони змушені були терпіти голод і нестатки в усьому. Якось мати, сидячи проти вікон синового дому, побачила, що в сина смажили гусака на обід. Вона сказала про це старому своєму чоловікові. Старий пішов у господу сина. Угледівши його, син звелів сховати гусака. Батько повернувся до себе в будиночок ні з чим, оплакуючи свою ганебну старість. Коли батько пішов, син знову звелів поставити гусака до вогню. Та коли зібрались було зняти гусака, на ньому опинилася страшна, здоровенна жаба, завбільшки з самого гусака. Син узяв якесь знаряддя й хотів було ним скинути жабу; але жаба, лишивши гусака, стрибнула йому на обличчя і так уп’ялася в нього, що несила було відірвати її.
Якщо ніхто не побачить гадюки протягом дванадцяти років, то в неї виросте дванадцять голів, а якщо ніхто не побачить тридцять років, то вона виросте завбільшки з кобилу (Старобільський повіт). Якщо гадюка, яка живе в землі, не виходить на світ Божий упродовж тридцяти років, і до того ж, якщо протягом усього цього часу ніхто не потривожить її в лігвищі й гадюка не чутиме жодного звуку, то з неї виросте полоз (Вінницький повіт), або жовтобрюх. Так обставив народ походження полоза, мабуть, тому, що нині вкрай рідко зустрічається на території України (у степах Новоросії і в недоступних скелях понад Дністром). Полоз (Егух) належить до підродини псевдоно-гих (Воіпе), саме до удавових змій і, як усі удавові, неотруйний. У народних українських легендах він набув фантастичних розмірів і характеру. М. Левченко говорить: «У Херсонській губернії я чув про них (полозів) доволі багато оповідей: наприклад, мені показували старовинну могилу, де в норі жив полоз, який викрадав ягнят, а в одній брошурі мало не про торгівлю в Новоросії на початку цього (XIX) століття розповідається, що у височезних бур’янах у степах Новоросії, доки не почали розводити у незліченній кількості шпанських овець, водились такі величезні полози, які нібито волів душили; однак за достовірність такого свідчення не ручаюсь. Мені лише раз у житті випало бачити живого полоза; це було в степу, в Ананьївському повіті; змія лежала кроків за 15 від шляху, яким я їхав; прокинувшись від стукоту коліс мого екіпажа, вона підняла голову на аршин від землі. Коли я наказав зупинитися, щоб ближче роздивитися, то змія поповзла, і в цей час я мав змогу добре її розгледіти: завдовжки вона видалася, за окоміром, понад 5 аршинів; голова завбільшки із зігнуту кисть руки дорослого чоловіка; тулуб завтовшки з руку. Кольору сірого з жовтавим полиском, наче змащена оливою. Трапляються такі змії найчастіше понад Бугом, серед скель. Найбільші екземпляри бачили на острові Березані, або Ада, що в Чорному морі, неподалік Очакова»68. На Україні говорять, що полювати на полоза треба погідної, сонячної днини, і якщо він поженеться за людиною, то тікати слід проти сонця, яке засліплює полоза своїм блиском. Убити полоза можна тільки в тому разі, якщо куля влучить у білу цятку під горлом. У Кишиневі жив один каліка-жебрак, ноги якого були поламані полозом. Жебрак цей раніше був чабаном. Сидів він якось у курені біля хворої вівці, зненацька на нього напав полоз, обвив його й неодмінно задушив би, якби чабану не пощастило вбити полоза ґирлиґою. Здихаючи, полоз так бив хвостом по землі, що на цілий лікоть вибив яму.
68
За Бремом, турецький полоз (Eryx jaculus, familiaris, turcicus, Anguis jaculus, helino) сягає довжини 66, щонайбільше — 77 см.
‘Професор М. Сумцов говорить, що вірування про вужа, який ссе корову, позбавлене щонайменшого реального грунту, бо, за спостереженнями природознавців Лінка й Ленца, вуж не тільки не п’є нібито молока, а й не вживає взагалі ніякого пиття. Та запевненням шановного професора цілком суперечать незчисленні факти буденного селянського життя й висококомпетентні спостереження одного з найвідо-міших зоологів А. Е. Брема.