‘Сартську, черкеську й вотяцьку легенди наведено нами вище в розділі «Українські легенди та перекази про диких птахів», де йдеться про ластівок.
на тільці бджоли, і замість чистого білого кольору вона набула жовтавого й подекуди чорного.
Надто різко виражений у цій казці дуалізм мимоволі наводить на думку про можливість у даному разі несторіан-ського літературного впливу, який свого часу був доволі сильним у середній Азії.
П. Куліш наводить гце такий, як він каже в підрядниковій примітці, «безобразний уламок якоїсь легенди, що замінює для народу природну історію тварин». Сокіл побратався з бджолою і одного разу каже їй: «Злетимо вгору. Ти далеко чуєш, а я далеко бачу: я за сім миль бачу, а ти за сім миль чуєш». Узяв сокіл людську волосинку, за яку вхопилась бджола, й піднялися вони вгору. І каже сокіл: «Лети, бджоло, за мною». Злітає щодалі вище сокіл, піднімається за ним і бджола. «Ну, — каже сокіл, — дивись, бджоло, вниз, чи велика земля?» — «Така, як діжа, в якій баби хліб місять». Піднімаються вони після того ще вище й вище. Знову каже сокіл: «А поглянь, — каже, — зараз, бджоло, чи велика земля?» — «Вже, — відповідає бджола, — така, як тоді, коли баба вибере з діжі тісто й посадить маленький засадчичок (хлібець з решток тіста, яке пристало до стінок діжі). — «Ну, спускайся ж тепер донизу, бджоло, та пускай поперед себе й саму волосинку... Що чуєш?» — «Чую, немовби реве». — «А я, — каже сокіл, — нічого не чую. Ну, лети ж, — каже, — тепер та припади до землі й послухай, як удариться та волосинка... А що, бджоло, чула?» — «Чую: аж гупнула й підскочила тоді вгору на 12 сажнів». — «Тож залишайся ти, бджоло, в тому краю й діставай собі споживок за сім миль довкола; а я полечу в такі краї, де тебе зовсім не буде. Там я за 7 миль вбиватиму птахів і годуватиму дітей своїх».
Священне значення бджоли, з одного боку, грунтується на переказі, що вона спочатку жила в раю; з другого — на легенді, в якій мовиться про те, що начебто завдяки бджолі циган не вбив п’ятого цвяха в груди Спасителя, коли прибивав Його до хреста за наказом «жидів»*; нарешті, на вживанні воскових свічок при богослужінні. Бджола просила в Бога дозволу брати для себе споживок з квіток. Бог
‘Дивіться цю легенду в розділі «Українські легенди про походження різних народів», де йдеться про циган.
віддав у її розпорядження всі квіти «від моря до сходу: «Літай, — сказав Господь, — по світу і з усіх річок, з усіх берегів, збирай хвіру (офіру) Богу; і людям принось, і для себе припасай».
Священне значення присвоюється бджолам й багатьма іншими народами. У німців бджола має назву божої пташки
— Нєщ5оШуо§є1, Marienvogel. За легендами чехів, бджоли прилетіли до розіп’ятого Христа й пили піт, що проступив на Його обличчі. За однією південнослов’янською легендою, Спаситель під час мандрівки по землі був поранений однією скнарою жінкою. З його рани вийшло дещо подібне до мухи. «Поглянь, Петре, — сказав Спаситель, — ця маленька істота
— бджола. Вона завжди готуватиме віск, без якого не обійдеться жодне церковне богослужіння».
Легенда, подібна до цієї, є й серед кальтицького населення Валліса. Осетини-дигорці вшановують бджіл й моляться їхньому покровителю Аніголу.
Бджільництво й нині становить на Україні улюблену й «благословенну» галузь сільського господарства. За народним віруванням, коли на Хрещення влаштовують «Йордань» на ріці, то вбивають «у голову» хреста кілка для того, щоб бджоли носили мед у вулики до самої голови; хто потім, по закінченні свячення води, витягне цього кілка своїми руками, в того водитимуться бджоли. Таку ж силу мають й палички, на які священик кладе хреста під час освячення води, внаслідок чого буває звичайно велика штовханина, тому що багато хто бажає заволодіти цими паличками70.
З усіх інших комах на Україні ставляться з повагою ще до сонечка (бедрика, божої корівки) (Соссіпеїіа). Це — маленька комаха. В неї півокруглі червоні або жовто-червоні крильця з білими або чорними цяточками (дванадцяти-крапкове сонечко — МісгаБрІБ сіиосіесітрипсіаіа; семи-крапкове — Соссіпеїіа веріетрипсіаіа; рябе — Соссопеїіа йпршшЫа; двокрапкове — власне, українське сонечко (обл. бедрик) — СЬіІосогш ЫривиШЫиз; різноманітне, або мінливе — Соссіпеїіа сІІБраг). Крильця сонечко щільно складає на спинці, і тоді кругленький блискучий червоний або жовто-червоний вигляд його справді дещо нагадує собою сонце. Розчавити сонечко вважається великим гріхом, і ось чому. За стародавніх, віддалених часів жили, кажуть, велетні, що звалися королями. Тоді Господь створив невелику людину, звичайну, таку, як ми. Виїхав цей невеличкий чоловік з погоничами у поле й почав орати чотирма парами волів. Прийшов великий чоловік, «король», забрав людей і волів у кишеню, пішов до Бога й питає: «Що це, Господи, за корівки такі?» — «Не займай їх, — рече Господь, — це люди такі будуть, а вам зараз смерть настане». Зокрема, щодо власне сонечка, то повір’я про нього позначені релігійно-міфічним характером, мають найтісніший зв’язок із сонцем, зумовлений, мабуть, зовнішнім виглядом і способом життя цієї комахи, й почасти — з вирієм, країною світла й тепла — цілком імовірно тому, що сонечко у великій кількості з’являється ще напровесні й любить повзати на осонні. Діти беруть звичайно у руки сонечко, кладуть його на долоню й кажуть: «Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко та скажи мені: куди заміж йти?» (або: «де я буду жениться?»). В якому напрямку, розпрямивши крильця, полетить сонечко, там і живе суджений тієї, хто питає, або суджена того, хто питає. У Сербії в цієї комахи дівчата питають про своє заміжжя. У Львові й Перемишлі діти, підкидаючи сонечко, питають: «Чи до неба, чи до, пекла?» — і якщо комаха розгорне крильця й полетить, значить, той, хто питає, піде на небо; а якщо вона впаде, то той, хто питає, потрапить до пекла. У деяких місцевостях Галичини в сонечка питають про те, яка буде наступного дня погода і т.ін. У чехів вважається доброю прикметою знайти сонечко; а якщо хтось розчавить його ногою, навіть коли ненавмисне, то, за повір’ям галичан, в родині цієї людини хтось помре.