Отже, українці, як і білоруси, являють собою відгалуження того ж кореня, від якого йде і відгалуження великоруське, і тільки по закінченні доволі тривалого періоду окремого одне від одного їхнього життя порівняно слабкі спочатку племінні відтінки означились досить рельєфно і яскраво, поклавши початок хоча й окремим, але дуже близько спорідненим народностям. Звідси — і початкове духовне життя, і початкова їхня поезія, яка правдиво відображала і виражала його, були за найдавнішої пори і аж до нашестя татар спільними.
Як же відбувався розвиток усної руської, а отже, й української народної поезії?
Усна поезія руського, як будь-якого взагалі, народу, сягаючи своїми початками доби доісторичної, навіть первісної, і донині має явні ознаки свого міфічного походження. Першопочатки народної поезії губляться в доісторичному творенні самої міфології, у так званому міфологічному процесі духовного життя народу.6 За такої сукупної неподільності художньої творчості з розвитком міфічних народних вірувань слід убачати в найдавнішому міфічному епосі не лише зовнішній бік або поетичну форму релігійних переконань народу, але один з найсуттєвіших моментів у самому творенні народної міфології. Чим більше переймався народ своїми віруваннями, чим щедріше нагромаджувалися вони в його творчій фантазії, перетворені на живі образи, тим невідпорніше відчував він потребу з’ясувати для себе ці вірування і образи й уявити їх, як живі створіння, в цілому ряді епічних оповідей. Отже, поезія є конче потрібного, природною посередницею між темним, ще не розвинутим віруванням і між народною свідомістю: вона з’ясовує і розподіляє у відчутних образах дозріле вірування, як тільки воно вийшло з невиразної царини непевного сподівання й міркування.
Жоден народ не пам’ятає початку своїм казкам і пісням. Так споконвіку ведеться, що переповідаються вони усно з роду в рід, з покоління в покоління, як священний заповіт старовини. Пісня завжди співається не для самої лиш розваги, а й для того, щоб її, як переказ, молоде покоління перейняло й завчило, а потім переказало своїм нащадкам, — співається «старим людям на слухання, а молодим — для пам’яті», як закінчується відомий вірш «Про Голубину книгу»7. Походження поезії, що губиться в прадавніх часах, в уявленнях народу поєднувалося з початком пізнання, чародійства і заклинання, а також права і язичницьких обрядів.
У міру того, як народ ставав уважнішим до історичної долі своєї, він відчував потребу запам’ятовувати найважливіші події, що залишили слід в його житті. Тоді до справжнього міфа додаються легенди. Та оскільки в поетичних народних оповідях, створених до цього часу, як дійові особи завжди виводилися боги, то найлегше було для наших предків-язичників приписати богам справи людей, а долі народу відбити в різних пригодах тих же богів. Переходом од богів до людей є свого роду напівбоги — герої, богатирі. Не бувши наділеними владою та іншими рисами богів, вони проте досить різко відрізняються від звичайних людей багатьма перевагами, наданими їм здебільше надприродною силою, причому переваги ці вони дістають ззовні, від істот міфічних; саме народження їхнє часто супроводжується незвичайними явищами у світі фізичному.
Перекази про найдавніші зіткнення народів спричинили розширення й видозміну легенд. Чужоземні вороги доісторичної доби залишили по собі в пам’яті народу невиразний — і до того ж похмурий — образ і перейшли в його поезію у вигляді велетів. Оскільки велети не були істотами людськими, то легенда, цілком природно, могла подавати їх і в образах тварин. Звідси пішло повір’я, засноване, без сумніву, на уявленні про перевертнів, про певний таємничий зв’язок між народами і різними тваринами; звідси, далі, народні перекази і оповіді, які збереглися ще й дотепер, про упирів або «вовкодлаків» — українських вовкулаків, тобто перевертнів у вовків. Найдавнішими насельниками Руської землі, як свідчить вірш «Про Єгорія Хороброго», були «вовки рискучі», «змії люті», «звірі могутні», «звірі рогаті», тобто різні ворожі народи, з якими народ руський вів завзяту і тривалу боротьбу за територію.