З іудейських книг та іудейських легенд апокрифічні сказання з найперших часів християнства почали переходити в християнські книги. Християнські апологети, захищаючи новозавітне вчення у зв’язку зі старозавітною історією, часто зверталися до творів іудейських письменників, особливо до творів Філона11 та Йосифа Флавія, і запозичували з них деякі сказання про старозавітних осіб і події; християнські екзегети12, пояснюючи священні книги, також нерідко посилались на ті сказання, які вони зустрічали в усних переказах, апокрифах та інших іудейських книгах; літописці та історики, викладаючи давню історію за Біблією, на додаток до біблійної оповіді наводили і апокрифічні сказання.
Переходячи до християнських книг, багато апокрифічних сказань, природно, мусили змінитися і набути іншого — вже християнського — колориту.
Водночас у християнській Церкві були створені і свої апокрифи. Благочестиве почуття і уява християн перших віків не задовольнялися тими стислими легендами про життя і діяння Спасителя, Богоматері та святих апостолів, які містилися в канонічних книгах Нового Заповіту, і намагалися доповнити ці легенди різними подробицями з переказів. А переказів цих у перші часи, коли християнське просвітництво поширювалося не стільки за допомогою книг, скільки через усні настанови і розповіді, було, звичайно, дуже багато. За відсутності освіти в розповідях не завжди могли відрізнити істину від вигадки, а потяг до чудесного і прагнення в усьому бачити особливий смисл готові були прийняти за істину навіть найнеймовірніше сказання. Окрема думка Святого Письма, часто стислий вислів його або навіть одне слово, під впливом збудженої уяви перетворювалися на цілу подію.
Предметом деяких апокрифів є легенди про мучеників, сповідників, подвижників і вчителів — цих героїв віри і Церкви, що вражали уяву сучасників і наступних поколінь своїми подвигами і високоблагочинною діяльністю на користь віруючих.
Нарешті, деякі апокрифи завдячують своїм походженням різним єретикам, котрі укладали їх з тією метою, щоб захистити і поширити своє псевдовчення. Так виникли «Євангеліє Никодима», «Євангеліє Якова», «Листування Ісуса Христа з Авгарем», «Мандри апостолів», «Мандри євангелістів», «Плач Богородиці», «Діяння апостольські», «Апокаліпсиси» тощо.
Найсприятливіший ґрунт для себе серед слов’янських племен апокрифи знайшли в Болгарії. Тут в X столітті, за царя Петра, з’явилась єресь богомилів, що поширилась згодом і в інших слов’янських країнах. Як галузь маніхейства богомили13, подібно до маніхеїв, прийняли близьке до давньоперського релігійного дуалізму вчення про два начала світу — добре, Бога, і зле, Сатанаїла. Бога вони визнавали творцем лише невидимого, духовного світу, а створення видимої природи і самої людини по тілу, або тілесної природи людини, приписували Сатанаїлу. Подаючи весь давній період од початку світу до явлення Спасителя часом повного панування Сатанаїла в роду людському, вони відкидали Старий Заповіт як твір злого начала, і засуджували закон Мойсея і писання пророків. Проте, відкидаючи писання Мойсея і пророків, богомили користувалися апокрифічними сказаннями та книгами і самі укладали такі книги. Принаймні засновнику секти — попу Єремії, на прізвисько Богомил, в «індексах» хибних, одлучених книг приписуються такі апокрифи: «Про древо хресне», «Про Святу Трійцю», «Про Христа, як його за попа ставили», «Питання Єремії до Богородиці», «Як Христос плугом орав», «Сказання про те, як Пров Христа другом назвав», «Питання й відповіді про те, від скількох частин створений був Адам» та неправдиві молитви про трясавиць і не-житів4. Але зміст усіх зазначених апокрифів, крім молитов про трясавиць і нежитів, що ґрунтуються на народних слов’янських віруваннях, показує: вони — не оригінальні твори, а лиш переробка апокрифічних сказань, які існували у візантійській писемності.
Все значення апокрифів щодо Біблії обмежується тільки тим, що в них убачаються певні сліди давніх істинних переказів; принаймні деякі з тих легенд, що містяться в них, потверджуються свідченнями самих новозавітних книг. З другого боку, апокрифи розкривають перед нами внутрішнє життя свого часу; в них надзвичайно яскраво відбивається загальний склад та ідеальні настрої тих давно минулих часів, коли їх складено. Апокрифи показують нам, в якому світлі уявлялись за давніх часів священні особи і події, як вони настроювали уяву народу, які виховували в ньому почуття і прагнення; характеризують загалом релігійно-моральний світогляд давнини.
4
Нежить — демонічна істота, котра уособлювала поняття хвороби і взагалі всякої нечистої сили.