Край неба, десь за жмутками зарожевілих хмар, озвалися стогнучі голоси, пливли ближче — жалібні, на диво знайомі.
Козаки задерли голови. Так і є — лелеки! Летять запізнілі ключі з далекого вирію—додому, на Україну, на ясні зорі, на тихі води, кудись на Київщину або Чернігівщину, де оце тільки зараз прокинулася весна.
Хоч як потомились, а бач, не схотіли спочити де- небудь у турецьких плавнях або на відлюдних скелях, линуть на одчай душі, проти ночі, аби швидше, аби долетіти...
Небо потемніло од розкинутих довгих крил, жалібні поклики залунали над головою. І раптом — нечува- на річ! — звідкілясь, з ледь потемнілого неба, впала на бідолашних лелек орлина зграя. Залунав лютий клекіт, полетіло, кружляючи, пір’я. І вже перший довгошиїй птах з розбитою головою грудкою звалився в море: за ним ще і ще...
Та лелеки хутко отямились і стали боронитися.
‘Били нападників довгими дзьобами, цілячи в голову, нападали гуртом, намагалися підім’яти, зашарпати.
Ось п’ятеро налетіли на орла, почали дзьобати щосили, скубти пір’я. Той заклекотів невдоволено, знявся вгору. Але зараз же каменем упав на лелеку з пораненим крилом, що, шукаючи рятунку, спустився низько, майже до самої води...
Тут уже Михайлик не витримав, скрикнув: «Ой, дайте лука!»
З тонким посвистом шугнула стріла, вп’ялася в орлину шию.
Братчики заворушилися, загули: «Молодця!» То тут, то там тенькнула в дужих руках нап’ята тятива, одна за одною злетіли стріли. Підбиті хижаки важко падали вниз, силкуючись втриматися на широко розкинутих крилах.
Вцілілі орли з гнівним криком знялися в височінь, зрозумівши, мабуть, що програли бій. Деякий час ширяли, взолочені сонцем, потім наче розтали: хтозна, де й поділися.
Певне, полетіли в свої орлині сховища, на гори та бескети.
Пошарпані лелеки безладно кружляли над морем, немов виглядаючи вбитих товаришів,— та враз на покрик ватажків стали шикуватися двома ключами: знов полетіли вперед, витягши довгі шиї. Стогнуча скарга потроху завмерла над морем.
Незабаром прийшла ніч, розгорнула м’які темні плахти, вповила тишею воду й небо. Байдаки без плескоту сунули в темряві, несхибно прямуючи до узбережжя, козаки вгадували путь по зорях. Михайлик і собі дивився, дивився на зорі — великі, на диво іскристі, та й задрімав, схилившись головою на облавок, чиясь дбайлива рука прикрила його киреєю.
Прокинувся од стишеного гомону багатьох голосів: байдак вже не плив — стояв коло берега, похитуючись на дрібній хвилі. Навколо, ледь видні при світлі пізнього місяця, роїлися човни. Чути було, як неподалік хтось похапцем, заникуючись, оповідає:
Курінний як торохне шаблею в двері, а звідтіль як не вискочить турок, як не пожбурить, гемонська душа, горщика з приском, курінному межи очі! Курінний сахнувся, а горщик і влучив простісінько в бочку з порохом — там їх дві, а може, й три стояли коло гармат. Ми й незчулись, як гахнуло...
Ой, це ж оті два човни припливли! Хтось розказує про вибух!
Михайлик підхопився, витяг шию, силкуючись роздивитися, хто саме, але побачив тільки темну постать: оманливе місячне світло плутало, стирало обриси. Високий змучений голос поспіхом доказував:
Тут таке знялося... горить усе... корабель тоне... Нас побило, геть порозкидало... Мене дошкою по голові як торохне! Спасибі, хлопці з води виловили — й ще, може, з десяток: були б пішли на дно риб годувати.
Ану, тихо! — почувсь приглушений окрик кошового,— Один за одним — на берег і — до брами!
Одразу змовк голос, заплескотіла, захлюпотіла вода, залунав по березі шурхіт сотень ніг.
Гей, джуро!
Де й сон дівся.
Я тут!
Зостанешся в байдаку. Пильнуй, щоб не наскочив хто. Гляди ж: прогавиш — голову зрубаю!
Я не прогавлю...
Тремтячими руками намацав мушкета: гаразд, що завидна поставив коло себе.
Братчики одразу щезли, мов крізь землю провалилися. Михайлик до болю в очах втупився в передсвітню млу, прошиту тьмавим місячним промінням. їй- богу, щось ворушилось у ній, повзло, скрадалося до байдака! Руки самі стисли мушкета. Тільки-но підповзе трохи — стріляти!
Шурхотлива хода почулася на березі: чиїсь кроки чапали, ближче, ближче... Хлопець схопився, націлився.
Тю на тебе, дурню! Свої! — озвався хрипкий шепіт.— Чого наміряєшся? Отак би ж і гахнув, не роздивившись.
Кремезна темна постать наблизилася до човна. Місячне проміння вихопило з імли дуло мушкета за плечима, згаслу люльку в роті.
Дід Демид! Отой, що розповідав учора про морське чудисько.
Діду! Чого повернулися?
Та бач... кошовий завернув. Удвох сторожуватимем — воно краще.
Дід, сопучи, поліз через облавок, аж схитнуло байдака до самої води, вмостився навпроти Михайлика, теж коло стерна: щоб не повертати важкого човна, їх було двоє.
Михашіик сів і знову втупився в кляту імлу. Проте на серці полегшало: як не є, вдвох веселіш.
Чути було, як віддалік стишено перемовляється кілька голосів — у кожному байдаку залишилася сторожа. І враз змовкли: певне, зацитькали сусіди, нагадали про небезпеку.
Ледве чутно шепотіла вода край берега, тихше й тихше — ніби засинала.
Зненацька вдалині розітнувся посвист: раз, другий, третій. І знов тиша. Та ось неголосно свиснули у відповідь, теж тричі. Гостре вухо вловило ледве чутне рипіння: «Браму відчиняють, — сам собі шепнув Михайлик.— Чи, може, хвіртку?»
І враз розкотилися постріли — хапливі, безладні, знявся крик: певне, схаменулася турецька варта. Але спізнилась, у відповідь, десь-то вже з самої фортеці, одностайно гримнули козацькі мушкети, і в передсвіт, в сірий туман зметнулося полум’я пожежі, вмить висвітливши все навколо: кам’янистий берег, і тиху затоку з козацькими байдаками, й зубчасті мури фортеці, на яких безладно метушилися чорні постаті вартових і дедалі рідше здіймалися димки пострілів.
Михайлика трусила пропасниця. Чогось раптом подумалось: а може ж, батько Мехтод десь тут? Може, б’ється оце разом з братчиками або водить їх од льоху до льоху, випуска бідолашних невільників?
От зараз повернуться братчики — і він з ними... Скупо всміхнеться своїм звичаєм, скаже: «А, й ти тут? Здоров, синашу!»
Та час минав, а батько не йшов. Вже палахкотіли й фортеця, й місто, підпалені, видно, з чотирьох кінців. Раптом ударив важкий вибух — півнеба вкрила хмара диму. І тут жалібний, тонкий крик нестерпно шмагнув по серцю. Якась жінка в довгих шароварах бігла по дорозі, розмаявши коси, як крила. За нею важко гупав чобітьми плечистий, високий козак.
Жінка птахом метнулася з дороги на берег, та навпроти байдака перечепилась за камінь, мало не впала. А козак надбігав — вже й шаблю висмикнув і ліву руку простяг — ухопити за коси.
Ой, не треба! — не своїм голосом скрикнув Михайлик. Вискочив з байдака, не тямлячи себе, кинувся до них.
Геть, щеня! Чого лізеш? Уб’ю! — на Михайлика глянули побілілі очі, сліпі од люті.
Крива шабля злетіла над головою.
Господи! Та це ж Іван Гойда з їхнього байдака!
Дядьку Іване! Що ви?!
Козак опустив шаблю, заточився, мов п’яний.
Геть, кажу!
Молодиця вже не тікала. Стояла, затуливши обличчя руками, й плакала, аж захлиналася. Тільки зараз Михайлик додивився, що це, мабуть, не туркеня. Розпатлані коси були білі, як льон.
Ой брате! Ой братику! — голосила вона.— Ой, як хочеш карай... Рубай мене, топчи мене, бо турчину жінкою стала... Тільки матусі не кажи... щоб не знали...
І вб’ю! — прохрипів козак.
Але вбивати не став: нахилився, набрав повні пригорщі води, хлюпнув на обличчя, на груди.
Ой, а де ж ти був, як мене татари в зашморгу, мов собаку, гнали?! — голосила сестра.— Чом не йшов визволяти?! Де був, як мене до стовпа в’язали, турчину продавали? Що ж мені було робити, нещасливій?!