Забувши про їжу й спочинок, султан Осман сам їздив скрізь, наглядав, як видають з арсеналів зброю — самопали, мушкети, шаблі, ятагани, щити, як нашвидку муштрують на майданах ошелешених рекрутів.
Наказав одімкнути державну скарбницю, лантухами брав звідти золото й самоцвіти, обдаровував полководців та своїх улюбленців яничарів, без ліку платив франкським і англійським купцям, що привозили до Стамбула добрі сталеві панцири й зброю. Посивілий на службі падишаха великий скарбничий-дефтердар тільки руки здіймав до неба од такого марнотратства.
Ночами султан не міг спати. Вже бачив у мрії, як в’їжджає білим конем до тронного палацу королів Ягеллонів у прадавньому Кракові, бачив, як схиля голову зблідлий Сигізмунд, як у розпачі ламають руки, благають милосердя його чваньковиті магнати, що з них кожен мав себе вище від свого короля.
Нарозкошувавшись у думках перемогою, дарував своїм беглер-беям Краків і Люблін, Київ і Львів... І вже линув мрією далі: вів здобичників-воїнів на велику Русь, що вже сотні років стояла несхитно, як мур, проти татарських орд, проти могутньої турецької сили; з люттю топтав під ноги гордих руських князів, палив міста й села, геть аж до самої Москви; в димі пожарищ повертав на захід — у землі германців, франків, англійців; не змигнувши оком, віддавав воїнам на грабунок Париж і Лондон, помахом руки гнав на схід незліченні ватаги затерплих од жаху бранців.
Од таких мрій солодко наморочилась голова, мов од забороненого мусульманським законом вина. У вікно разом з морським солоним вітерцем линуло рипіння гарб, іржання коней, тупіт: війська сунули до Стамбула і вночі... І султан, дослухаючись до неспинного гамору, з пихою думав, що от гукнув — і встали сотні тисяч воїнів, ринули на гяурів, як повінь,— чи є така сила, що змогла б їх зупинити?!
Коли скінчилися всі готування й двірські мудреці- ворожбити вичитали по зорях щасливу путь — турецьке військо рушило на Балкани. Од Босфору до Дунаю закурив над шляхами пил, залунала дика, вересклива музика. Попереду прямувало чотири індійських слони — султан наказав викувати їм панцири й захистити груди щитами, — бідолашні велетні, не звиклі до такого параду, жалібно сурмили, кривавили хоботи, намагаючись здерти з себе розжарену на сонці сталь.
Шість тисяч верблюдів везли гроші й харчі для війська. Слідом за ними гнали табуни улюблених султанових коней — він не хотів розлучатися з ними і в поході. Тут були білі, мов гірський сніг, найбистріші в світі огирі, викохані в аравійській пустелі, могутні попелясті коні з-над Перської затоки, молочно-сиві, булані, всипані рудуватими цятками красені, привезені з Іспанії й навіть з далекої заморської Індії.
Окремо вели п’ять срібношерстих кобилиць з червоними фарбованими гривами, у вишитих перлинами попонах. На прапрабабах цих кобилиць начебто їздив сам пророк Магомет...
Далі йшли псарі з білими хортами, сокольничі з соколами та гірськими беркутами, що сиділи у них на руці, примруживши хижі бурштинові очі.
Незліченна юрба чорношкірих, смуглявих, білих невільників несла усякі речі: килими, вази, дорогоцінні фотелії й узористі столики — султан і в поході мусив почувати себе як удома...
За всією цією пишнотою сунули війська, що роз- тяглися на кілька сотень верст: найбаскішим арабським скакуном не об’їхав би його й за три дні.
Нескінченними лавами мчали кіннотники-сипа- хи, озброєні шаблями, луками, а також короткими списами й кинджалами, що їх вони метали на диво влучно.
На чолі їх гарцювали закуті в панцири лицарі-дже- белі, що завжди кидалися в бій перші; за звичаєм, вони мусили викликати на герць лицарів супротивника.
Похмуро дивлячись у землю з-під білих повстяних ковпаків, карбували крок піхотинці-яничари, що вславилися на весь світ своєю нелюдською жорстокістю. їх добирали з бранців-хлоп’ят, яких змалечку ламали тяжкою муштрою, вибивали з пам’яті рідну мову й рідний дім, навчали йти на смерть, коли накажуть, без жалю катувати й нищити всіх, кого султан мав за своїх ворогів.
Лаштуючись у похід, кожен яничар заприсягнувся принести з собою в Туреччину щонайменше десяток одрубаних голів: за це їм платили золотом...
Під білими й зеленими стягами їхали кінні найманці — улуфеджі й силяхтари; ці теж дали таку присягу. В кожного до сідла була приторочена величезна шкіряна торба — ховати захоплену в поході здобич.
Були в обозі й інші найманці — французькі та англійські інженери, добрі знавці гарматної справи, а також фортифікатори, що вміли будувати неприступні фортеці. Султан щедро заплатив їм наперед: на завойованих землях він хотів зараз же побудувати кілька фортець.
Волами везли сотні гармат, деякі були такі величезні, що їх тягло десять пар волів.
Окремо, на коротконогих, кошлатих бахматах, згорбившись, скакали татари у ватяних халатах та баранячих шапках. Інші були в кожухах, вивернутих догори вовною; здалека здавалося, наче в сідлах сидять наїжені ведмеді.
Татарський хан Джанибек-Гірей гарцював на чолі своєї орди на тонконогому золотистому румакові. Його вилицювате обличчя з довгастими очима весело всміхалося: султан обіцяв оддати татарам на грабунок усе Поділля, аби тільки встигли підійти вчасно, доки почнеться великий бій з козаками та ілляхами.
Закутавшись у білі плащі-бурнуси, їхали смаглолиці, схожі на орлів бедуїни. Позаду, насилу тягнучи важкелезні списи, похмуро тупотіли обдерті єгипетські фелахи: їм найменше хотілося іти на війну — мало не всіх довелося силоміць гнати у військо.
Годі було полічити всі війська, всі племена й народи, що, збиваючи щільну, мов завіса, куряву, сунули нескінченними шляхами, перегукувалися десятками різних мов, співали сумовитих диких пісень — і здебільшого зовсім не знали, куди й чому їх женуть та навіщо це потрібно.
Султан Осман скакав попереду війська, оточений охоронцями-яничарами. Недобрий блиск очей ховався за довгими віями, на обличчі лежав вираз байдужості й нудьги. Але на серці було неспокійно: з тиждень назад шепнули йому нишком, наче брат його Мухаммед ІІІахзада просторікував на бенкеті в своїх покоях, що скільки, мовляв, не кажи «мед, мед» — у роті солодко не буде; нема чого вихвалятися перемогою, доки її не здобуто. Коли б ще не довелося декому тікати назад у Стамбул, закрившись од ворога плечима.
Спалахнувши гнівом, Осман тут-таки звелів яничарам задушити брата вночі, в опочивальні, і тепер згадка про це каламутила думки — не жалем, ні, султан не знав жалю! — а якоюсь лиховісною тривогою.
Він сердито ворухнув плечем, ніби відганяючи кусливого гедзя. Нащо сушити серце? Адже з ласки аллаха досі все сталось, як думалось... Ось їде на чолі неосяжного війська, якому обіцяв славу й здобич,— відколи кульгавий хан Тімур пустив димом півсвіту, не бачено такої страхітної сили...
Отож і далі все йтиме по його слову. Буде все, як він намислив!
...Османові й не снилося, що так само думають про себе мовчазні командувачі яничарів, які скачуть позад нього разом з охороною, суворо пильнуючи, щоб ніхто, боронь боже, не протиснувся ближче до їхнього володаря.
Адже то вони, а не він перші обміркували цей похід, непримітно підбили до нього молодого султана, що його два роки тому самі ж і посадили на трон, тайкома примусивши зректися влади попереднього падишаха — недоумка Мустафу, який з ранку до ночі тільки те й робив, що сипав рибкам у палацовім ставку золоті цехіни...