Ніякий він не втікач — лютий харциз-розбійник, що промишляє в степах, грабує, кого перестріне самотою: козака, то й козака, ординця, то й ординця. Обдирає до білої кістки, в’яже пограбованого, тягне на аркані за собою, продає десь аж над Чорним морем у неволю.
Вже давно відцурався недолюдок свого роду й племені: нема в нього ані товариства, ані рідні, ані побратима.
А був колись козак. Та зрадила вовча вдача; поїхав з товаришем на влови — й злакомився на його хорошу зброю. Заманив на спочинок у байрак і вдарив сонного ножем у спину. Забрав мушкет, і шаблю, цяцьковану сріблом, і турецький кривий кинджал, спіймав наполоханого коня й утік світ за очі.
А поранений не вмер одразу. Очутившись, на превелику силу вибрався з байрака, відповз трохи й зомлів, спливаючи кров’ю. Отут, щастям, і трапили на нього свої, що саме верталися із сторожування: козацькі бекети-сторожі день і ніч вартували на могилах, виглядаючи з вершечка, чи не сунуть з-над Чорного моря турецькі або татарські орди.
Розлютовані запорожці заприсяглися зарити вбивцю живцем у землю, бо, відколи Січ стоїть, не чувано, щоб козак козакові отаке заподіяв.
Кинулися ловити — та ба! — по харцизові давно й слід здимів.
І став він жити по-вовчому: тікав від усіх, ховався й хапав, хапав здобич, де бачив. Усі полювали на нього: і козаки, й ординці, та до пори до часу щастило, якось вимикався живий. Коли надто вже припікало в п’яти, тікав па Дністро, де мав у скелях свої потаємні схованки, й, пересидівши лиху годину, знову вертався в наддніпрянські степи.
Та оце й ускочив: спіймали на гарячому татарські чабани, саме як одбивав од табуна десяток найкращих коней-бахматів, щоб продати їх нищечком в іншому улусі — десь аж під Перекопом.
Ох і били ж його чабани! Харциз пересмикнув плечима, зіщулився від самої згадки. Інший давно б розпрощався з душею від такого катування, та, видног розбійницька душа цупко трималася тіла. Прикинувся під киями неживим, а як чабани, плюнувши па нього, пішли — поповз геть. Два дні перележав у балці в полині, доки набрався сили, а тоді подався шукати здобичі десь-інде. За тиждень надибав зимівник над балкою, вгледів здалека гарний хутірський табун. І таки ж поталанило: не в ординців, то в хуторян узяв своє.
...Михайлик нарешті сприснув з коня. Від поштовху розплющив очі, та зараз же заплющив знову, бо високий кущ буркуну зненацька шмагнув по лобі. Мало не вихльоснув ока.
Хоч би ж підвести голову, випростатись. Хлопець шарпнувся всім тілом, але знову звиснув униз головою, вдарившись об кінський бік.
Його прив’язано до коня: той кінь кудись скаче — перед очима миготять копита. Що ж сталося?
Раптом Михайлика боляче смикнуло вгору: він випростався з мимовільним стогоном. Руки зв’язані за спиною, ноги — під кінським черевом; не диво, що так болить усе тіло. А найдужче голова, аж в очах темно.
Вже не треба питати себе, що сталось: поруч на вороному дідовому Матвієвому коні скаче вчорашній гість, трима в руці вірьовку. Другим кінцем Михайлик туго обмотаний у поясі.
Так он хто приповз на хутір! І як же не вгадали, що це — харцизяка?! Такий жалю не має: рідного батька продасть у неволю — буде, мабуть, те саме й Михайликові.
Аж морозом обсипало від цієї думки. Хлопець скоса позирнув на грабіжника.
Куди мене везете, дядьку? — поспитав мимоволі.
Але той ніби не чув. Тільки набряклий кров’ю шрам звично сіпнувся на щоці, скрививши рота глумливим посміхом.
«Оце-то наскочив на вовка!» — гірко подумалось Михайликові. І тут згадалося все. Як повставали з Івашком удосвіта, ледве зблідло небо. Довго штурхали одне одного, доки розбуркались: дуже морив сон, бо спали надворі, щоб не чутно було, як тікатимуть до балки. Обхлюпались водою біля криниці і пригинцем побігли за стайню: там в Івашка була вирита під горожею яма — лазити, коли ворота замкнені.
Свиснули собакам — ану ж загавкають спросоння! — але, на диво, собак не було чути. Раптом Івашко спіткнувся об щось м’яке, мало не впав. Здоровезний надвірний вовчук Рябко лежав на землі неживий, розкидавши лапи.
Рябчику! Ой Рябчику! — припав до улюбленця Івашко та зразу ж і схопився. Із стайні долинуло шамотіння: чути було, як хтось обережно ступає там, як форкають, б’ють копитами наполохані коні.
Хлопці мов прикипіли до землі. Що робити? Бігти в стайню? Гукати людей? Не встигли й оком змигнути — із стайні посунула темна постать, тягнучи за собою двох коней.
І тут Івашко схибив. «Ти що ж то робиш, падлюко!» — з лементом метнувся до злодія. Михайлик — за ним. Тільки й чув, як, захлинувшись, ойкнув, звалився Івашко. І зразу щось важке вдарило по голові. Далі вже не пам’ятає нічого...
У безмежному подиві Михайлик похитав головою. Як же воно так вийшло! Невже ніхто на хуторі не почув лементу, ніхто не погнався за злодієм? А може, й гналися, та відстали: знав харциз, котрі коні вкрасти! Тільки зараз постеріг хлопець, яким конем їде,— це ж їхній Білаш! Місяців зо три тому дід Матвій подарував його батькові. «Бери, побратиме, — сказав,— такий вражий кінь мудрий: тільки на бандурі не грає. Та дарма, ти за нього заграєш...»
За три місяці Білаш так звик до Михайлика, бігав за ним, як собака. А зараз несе його на погибель, і нема на це ніякої ради.
І раптом вдарила в голову відчайдушна думка. Ледве чутно цмокнув коневі, і той, ніби тільки й чекав цього, нашорошивши вуха, рвонув з копита, мало не вилетів з сідла харциз, який міцно обмотав круг руки вірьовку.
Нещадно лаючись, він шарпнув до себе Михайлика — гаразд, що Білаш встиг зупинитись, аж сів на задні ноги — і скільки сили в руках почав шмагати хлопця вірьовкою; той тільки здригався та щулився.
А, гадюче насіння! — хрипів комишник.— Тікати схотів! Ось я тобі дам тікати! Уб’ю! Розшматую, як жабу!..
Михайлик заплющив очі, щоб не бачити перекривленого, наллятого кров’ю обличчя.
Ну й убивай! — простогнав.— Думаєш, боюся? Хоч у неволі не буду.
Рука з вірьовкою впала.
Ах ти ж, гадюченя! Он що надумав. Неволі не хоче... Бачили пана? Не бійся — свого не минеш. Продам, куди сам схочу, хоч і в Туреччину. Не таких продавали.
Проте більш не бив. Шмагнув коня, погнав чвалом.
Михайлик їхав у якомусь отупінні. Пекло посмуговану спину, щеміли зв’язані руки й ноги; боляче — молотками — калатала кров у скроні.
Не буде він у неволі! Не буде! Хоч і смерть собі заподіє. Краще вмерти, ніж на продаж піти, коло стовпа стати, щоб усякий тебе обмацував, у рота заглядав, як худобині. А тоді купить хтось. А тоді...
Він мало не застогнав, та відразу люто стріпнув головою. Що далі буде в неволі — відомо: не від одного чув.
Про це думати — краще зашморгнути шию вірьовкою й знов погнати Білаша вперед. Хай або вірьовка його задушить, або харцизяка зо зла вб’є.
Михайлик зітхнув. Що не кажи, вмирати ох як не хотілося!
А може б, ще почекати до смерку. Ану ж пощастить утекти? Не їхатиме ж, катюга, без перепочинку: десь та зупиниться на ніч.
Об ногу хлопцеві міцно тернувся кінський бік; харциз, ніби вгадавши такі відчайдушні наміри, сіпнув Воронька й поїхав близенько, впритул, сторожко поглядаючи на свого бранця.
І враз занепокоївся — кинув поводи, став оглядати степ з-під долоні.
Просто на них з хрипким галасом летіло степове гайвороння. На обрії зачорніли рухомі цятки — мчав наполоханий кимось табун кіз-сайгаків.
А щоб воно тобі здохло! — прохрипів сам до себе злодій, чухаючи потилицю.— Треба, мабуть, у байрак звертати.
«Де ж отой байрак? — мимоволі здивувався Ми- хайлик.— Наче ж степ рівнісінький, як долоня».
Проте харциз знав, мабуть, степ, як свою драну кишеню. Звернули в праву руку, проїхали ще верстов зо три — і в далечині зачорнів порослий терниною та очеретами байрак — десь-то на дні пробивався потічок або й степове озерце, що їх не встигло ще випити сонце.