Коні радісно заіржали й самі звернули до байраку, спритно, як кози, стали спускатися схилом.
Тільки зараз хлопець відчув, як пересохла горлянка від спеки, як страшенно хочеться пити.
Чи ж розв’яже його комишник? Диви — розв’язав, навіть руки розпутав, кинув окраєць хліба, коли Михайло нарешті одірвавсь од ковбані, в якій булькотіло джерельце.
Але зразу ж і зв’язав, скривив рота, показав здоровезного, як гарбуз, кулака.
Гляди, щеня, подаси голос — тут тобі й кінець!
«Подам голос! — обіцяв у думці Михайлик.— Подам, ось побачиш! Аби ж тільки їхав хто».
І наче наворожив: тільки полягали під кущами, з далини долинула далека луна — людський гомін.
От коли перелякався комишник! Тремтячими руками запхнув Михайликові жмут трави в рота, метнувся до коней: Білаш і Воронько, мов на те, заіржали наввипередки, аж виляски пішли в байраці. Кленучи все на світі, грабіжник обмотав їм морди сирицею і завмер, прислухаючись. Луна ближчала: вже чути було кінський тупіт... І раптом високо в небо злетів дужий посвист.
«Наші йдуть, ой наші йдуть! — звивався Михайлик, намагаючись виплюнути кляту траву.— Хоч би ж звернули в байрак! Голубчики!»
Радієш, щеня?!—підскочив до нього комиш- ник. Замахнувсь кулачищем, але завагався — не вдарив. Аж зубами заскреготав. Мерщій скочив на Воронька, вхопив Білаша за поводи й погнав у степ не оглядаючись.
СІЧОВИЙ БАТЬКО
Ще не знати, як би все обернулося, бо козаки (а це таки запорізьке військо верталося з-під Сиваша) не мали наміру зупинятися, та, минаючи байрак, заіржали, зафоркали сторожкі козацькі коні.
Два братчики звернули в байрак глянути, що там таке, і незабаром Михайлик, похитуючись на затерплих од вірьовки ногах, уже стояв перед січовим отаманом.
Старий зелений жупан, розхристаний на волохатих грудях, потерта смушева шапка, недбало зсунута на потилицю; якби не корогва та бунчук, що тримають над ним, ніхто й не вгадав би, що це — січовий батько, кошовий отаман, найстарший в усьому запорізькому війську.
Малі очиці, сховані під кошлатими бровами, прошили Михайлика недовірливим поглядом.
А це що за мазунчик такий? Звідки взявся?
Михайликові затремтіли від образи пошерхлі губи.
Чого ж то він — мазунчик? Зроду-віку козацький хлопець. Та ще й у такій біді побував. Хіба ж не видко?
Проте змовчав, не відповів нічого, тільки похнюпився.
Кошовий не зводив з нього колючого гострого погляду.
Ну, чого ж мовчиш? Хто це тебе отак причепурив? Ординці?
Не ординці — харциз. Такий — щока розрубана... ротом сіпає...
Дивлячись у землю, Михайлик переказав усе, як було.
Це, мабуть, Криворотий орудував! — одразу загомоніли козаки.— Диви — живий, пес. Була ж чутка, що його в орді киями забито. Якби погнатись — чи не спіймали б?
Кошовий ворухнув бровою — кілька молодших січовиків, припавши до кінської гриви, погнали в степ, тільки закурило слідом.
А ти, мазунчику, сідай на коня, з нами поїдеш. Як тебе, кажеш, звати?
Михайликом...— з непрохололою образою буркнув хлопець.
То, батьку, Мехтода-кобзаря приймак! — підказав рудовусий січовик, з головою, обмотаною шматтям, крізь яке де-не-де проступали темні плями.
Це ж котрого Мехтода? Бургуна? Знав його, добрячий козарлюга був. — Кошовий торкнув коня стременом, махнув Михайликові, щоб їхав поруч.
Довго скакали мовчки. Відчуваючи, як потроху тане кривда, хлопець скоса поглядав на засмагле, аж чорне обличчя з великою бородавкою на щоці. Десь-то за неї й прозвано кошового на Січі Бородавкою.
Про що він дума зараз, ганяючи на щоках вузлуваті жовна, ніби хоче розжувати щось гірке й не може? Ні про що, мабуть, інше — про січові справи. Кіш 1 великий, козаків не одна тисяча — все на його голові.
Ти про Семена Непийводу чув? — загудів позаду басовитий голос.
Михайлик вгадав, не оглядаючись: пита когось рудовусий з обмотаною головою.
Це з Переяславського куреня?
Еге.
•Кіш— так звали козаки Січ (від татарського слова «кхош» — табір).
А хіба що?
Нема вже Семена.
Вбито? Оце зараз? Під Сивашем?
Де тобі під Сивашем. Поїхав, дурний, додому, за Переяслав: десь там у нього мати живе чи сестра,— я гаразд і не знаю. Досить того, що погостював удома й хлопців з десяток підмовив з собою на Січ. А як назад верталися, перестріли їх коло Черкас панські гайдуки.
Ну?
Ну й маете, хлопи, Січ! Побили, покатували й на палі посадовили...
А вони ж не одбивались?
Одбивалися. Трьох живцем узято, й Семена з ними. Такий, мовляв, наказ є: на смерть карати, хто на Січ тікає.
А не брешуть, шкуролупи?
Може, й брешуть...
На щоках у кошового дужче заграли жовна: видно, він дослухався до розмови...
«Ні, правда цьому! Є такий наказ — од короля, з Варшави. Усі дороги заступити понад Дніпром: хай і муха не пролетить. Не пускати на Січ ні пішого, ні кінного, щоб не везли ні пороху, ні куль...
Отож і хапають панські посіпаки, кого перестрінуть, катують на смерть — аби живому й мертвому наука була. Било б їх об землю з такою наукою!»
І враз, товплячись, посунули важкі думки, оточили, стиснули голову лещатами.
«Горе тому безщасному народові: і відсіль пече, і відтіль гаряче! Підібгали Україну під себе вражі пани-магнати, порядкують, як у своїй господі.
Загарбали в селян поля, й ліси, й пасовиська: вже немає де чоловікові стати коня попасти.
Позаводили скрізь маєтки-фільварки, деруть з людей шкуру, як споконвік у Польщі дерли з отого бідолашного хлопства.
Хочеш шматок землі мати — плати панові оренду! Ще й на панщині роби йому: ори, коси, хліб молоти! І податки давай: за хату, й за садок, і за корову — за те, що є, за те, чого й немає.
Селюкові й поскаржитися нема кому, бо пан у маєтку сам судить, сам і карає. Слово бовкнеш проти нього — киями відшмага або й повісить; тоді йди шукай на тому світі правди.
А найгірш, що вже дехто із своєї, козацької, старшини на Україні в панські сліди ступає: теж дере з людей шкуру, як сам знає. Який, кажуть, їде, такого й на воза бере.
Отож і тікають люди, рятуються, бо вже нема їм ніякого просвітку».
Гей, Стаху! — знов джмелем загудів позаду рудовусий.— Це ти моє путо взяв?
Ні, прошу пана Степана! — відповів скоромовкою зляканий молодий голос.— Не брав того пута, як бога кохам, не брав! Може, пан Степан його згубив?
Оце тобі і «як бога кохам»! —сердито бурчав Степан.— А коня хоч поясом путай!
«На тобі! — хмуро думав своє кошовий. — Стах! Це ж привіз його на Україну пан звідкілясь аж з-за Вісли. А він узяв та й утік од пана на Запорожжя. Ще й добре страху наївся, бо змалечку ж йому торочили, що запорожці — людожери, кров людську чарками п’ють.
Отак їх панство страхає. Дурне воно, хоч і ясновельможне. Якби ж не шарпала Січ бусурменів, не била б щороку як не турків, то ординців, давно б уже пішли димом панські палаци, а сама шляхта дзвонила б кайданами в неволі. Ковтнув би султан і Польщу з Литвою, й Україну. Вже, кажуть, і наміряється...»
Гляньте, хлопці! — перебив прикрі думки Степан.— Он погоня вертає!
З правого боку, мов з-під землі, виринули козаки, що погналися були за харцизом. Один тримав на аркані змиленого Білаша. Тільки його, казали, і спіймали в степу: гасав, як очманілий, з обірваними поводами. А харциза навіть і не бачили.
Михайлик так і припав до свого улюбленця. Гладив його, обтирав спітнілі боки жмутком трави, обмацував тремтячі ноги. Не диво, що поводи обірвані,— на шиї в коня чорною смугою запеклася кров. Мабуть, шмагонув харцизяка зо зла: шмагала б його самого лиха година!
Е-е, мазунчику, з тебе ще буде козак,— скупо всміхнувсь кошовий,— умієш коня порати. Проте їдьмо. Вже час!
Михайлик скочив на позиченого коня, свиснув Бі- лашеві — той слухняно почвалав збоку, чекаючи, що господар пересяде на нього.