Ще багато чого згадалося, але січовики мовчали: старі човни, що розсипалися жаром у них перед очима, нагонили смуток.
Був тут і Михайлик. Він не знав, що сталось на майдані; чув тільки, що два отамани мало не зарубали один одного, і тепер з острахом поглядав на Сагай-
ттттжяттттігкцццц«»^^хучітіО
дачного, котрий стояв біля багаття, оточений купкою сердюків [9]у синіх кунтушах. Сліпив очі семибарвним вогнем самоцвітів золотий перстень на руці, мінилося веселкою руків’я шаблі; обличчя в гетьмана було задумане й трохи сумне. Невже ж він і справді хотів зарубати кошового?
Подив і жаль шарпали хлопця. Шкода було й старих чайок: нехай би собі спочивали на березі, хоч і струхлявілі, адже скільки наплавалися в походах...
* *
Ледве дотлів у вогні останній човен, шинкарі з га- сан-базару повикочували на берег бочки з горілкою й медом, порозкладали на дошках різні наїдки.
За всім наглядав гетьманів улюбленець, синьоокий Омелько; ходив, погукував, щоб усього було вдосталь.
Десь-то гетьман добре сипнув золотом, аби догодить товариству,— нишком казали братчики.
З усієї Січі поприходили кобзарі, бо що то за гульня без козацької пісні? Стукнули у віконце й батькові Мехтодові — він з Михайликом примостився оддалік на горбочку, чекаючи, поки дійде до них ряд — співати.
Як завів Михайлик високим голосом своєї улюбленої: «Ой по горах сніги лежать...», то аж очі заплющив од власного співу. Не чув, як ущух гамір навколо, не чув нічого. Лише тоді отямивсь, як на голову йому лягла важка, гаряча рука. Розплющив очі й здригнувся. Сагайдачний! Стоїть, всміхається...
Гарно, козаче, виводиш! А цієї вмієш: «Відкіль їдеш? Із Дунаю»?
Умію.
Заспіваєш?
Заспіваю,— Михайлик глянув на батька. Той хитнув головою, забринів на бандурі.
Стривай, щось спитаю.— Гетьман примружився.— Ти, бачу, хлопець беручкий. Десь-то, може, й сам пісні складаєш?
Та-а...— засоромився Михайлик.
А ти мені он що скажи. Ти грамоти знаєш?
Грамоти? Ні, не знаю.
Ось бачиш... Такий гарний хлопець, такий співака, а — темний.— Гетьман оглянувся, шукаючи когось очима. — Темний... — повторив з притиском. — А темних, хлопче, бува, що й у козаки не пускають! Темними тини підпирають. Знаєш таку приказку?
Михайлик похитав головою.
Ну, як не знав — будеш знати. А тепер — співай «Відкіль їдеш?»...
МИХАЙЛИК БЕРЕТЬСЯ ДО НАУКИ
Михайликові й не снилося, що незабаром згада гетьманову приказку, хоч і не йому хотів дошкулити Сагайдачний.
Знав — зараз дійде ущипливе слово до супротивника і боляче вколе; буває, що недобрим словом можна різонути дужче, як ножем.
Ледве відплив Сагайдачний із своїми сердюками* батька Мехтода покликали до кошового. Прибіг джура, сказав, що пильно треба: нехай іде зараз, не бариться.
Михайлик чекав-чекав та й заснув: батько повернувсь аж удосвіта. Спати не ліг — заходився латати Михайликову одіж. Витяг із схованки свій святковий зелений жупан, став переставляти на ньому гаплики, підкорочувати поли, уважно придивляючись до шитва почервонілим оком.
Хлопець нарешті не витримав:
Нащо то ви, тату?
Мехтод зітхнув.
Підеш до школи...
Михайлик закліпав очима. Оце-то новина!
А житиму де?
Отам і житимеш.
А ви?
* Мехтод мов не чув. Склав манаття в клунок, а жупан обтрусив, простяг синові: «Носи здоров!»
Іншим разом Михайлик заспівав би з такої втіхи, але зараз одягав, не дивлячись, застібав численні гаплики. Щось перехопило йому горло. Мовчки стежив, як батько кладе в свою торбу постоли, замотує в ганчірку сухарі й сало, хова за пазуху якийсь вузлик. Закинув за спину торбу, почепив через плече бандуру.
Гайда, сину!
Хлопець зважився ще раз.
Ви куди, тату?
Кобзар тільки головою похитав.
Михайлик не раз пробігав коло січової школи, бачив, як пораються на подвір’ї козачата-школярі: хто дрова руба для печі-кабиці, хто куховарить тут-таки, на подвір’ї, бо хлопці в школі жили, в школі й харчувались. Проте якось не думалось, що можна й собі стати школярем. Хлопців по куренях багато, а школа на всю Січ — одна. Хіба ж усі вмістяться? До того ж — за харчі платити треба, а в них з батьком Мехтодом на гроші завжди було сутужно.
Коли підійшли до низенького обдертого будиночка, більш схожого на стару халабуду, подвір’я було порожнє, а з розчинених двох віконечок плинуло різно-: голосе дзижчання, наче там сиділа сотня джмелів. То школярі вчилися... Михайликові похололо під серцем, але він не подав знаку, тільки міцніш вхопився за батькову руку.
Коло дверей Мехтод кахикнув,, обтупав ноги. Дверцята, що висіли на одній шкіряній завісі, з рипом прочинилися, в обличчя вдарило задухою.
У низенькій комірчині стояв довгий дощаний стіл, коло нього на двох лавах сиділи школярі. Двадцять голених по-козацьки хлоп’ячих голів, з русявими, темними, чорнявими чубчиками повернулися до прибулих, двадцять пар очей заблищало цікавістю. Гомін ущух.
А чого вам треба, діду? — поспитав довгий, як жердина, дяк, у довгополому латаному жупані, що стояв біля столу з лозиною в руці.
Мехтод уклонився, підштовхнув Михайлика до столу.
Оце хлопця привів, пане дяче. Коли ласка ваша — нехай грамоти вчиться.
Брови в дяка полізли вгору.
Хлопця привів! А де ж я його діну?! За пазуху покладу?! Вже сіств на лаві нема де. І не просіть, діду, бо нічого з того не буде.
Та кобзар і не просив. Він тільки пильно глянув на дяка, і той раптом кахикнув якось невпевнено, почухав лоба.
Як хлопця звати? — спитав уже іншим голосом.
Михайликом... Михайлом.
А вас, діду?
Мехтодом.
То ви б так і казали. Ану, посуньтеся, стульту- си! 1 Сідай, хлопче!
Обличчя Мехтодові потемніло. Він впхнув Михай- ликові клунок у руку й витяг з-за пазухи вузлика.
Ось на... тут гроші, за харчі оддаси. А як зо два злотих зостанеться — чобітки купиш. До Юсуфа-шев- ця зайди, він знає.
Погладив шкарубкою долонею по голові, повернувся й пішов.
Михайлик мов приріс до земляної долівки. Хоч би ж побігти за батьком, наздогнати, допитатися, куди йдуть, коли їх назад сподіватися.
1 Стультус (лаг.) — дурень, йолоп.
Та за круглим віконечком уже майнула знайома згорблена постать з бандурою за плечем. Пішов... Немає...
Дяк штовхнув хлопця в спину.
Чого остовпів? Сідай, кажу, на лаву.
Михайлик боязко сів скраю. І зараз же міцний
лікоть ніби ненароком стусонув його в бік, шорстка боса нога боляче вдарила по литці.
Михайлик сердито глянув на сусіда. Веснянкуватий, рудий хлопчина скосив хитрющі очі на кирпатого здорованя, що сидів поруч, і обидва пирснули в кулак.
Тихо мені! — цвьохнув дяк об стіл лозиною.— Ану, отроче Михайло, рци ‘, які літери знаєш?
Михайлик похнюпився.
Ніяких літер не знаю.
Е-е, отроче, кепські твої справи. Ось побачимо зараз, чи є в тебе розум-кебета? Нема — будемо дрючком вганяти. Наука не йде без дрюка! Чув? А подай- те-но сюди, стультуси, граматку!