Майже весь 1743 рік Ломоносов перебував під арештом. Сутички з «панами Професорами-Академіками» в цьому році були особливо запеклими, і пани розлютилися, як ніколи. Деякий час Ломоносов сидів під арештом вдома, а кілька місяців — в академічній «холодній», де двічі тяжко хворів. Звільнили його лише в січні 1744 року. Звісно, і в ув’язненні Ломоносов не марнував часу даремно. Можна з цілковитою певністю сказати, над чим роздумував він, кутаючись у подертий кожух в академічній «холодній».
Усі п’ять «дисертацій», написаних у 1744 році, присвячені одній темі: природі теплоти. Не було в ті роки теми більш заплутаної і водночас більш важливої, ніж ця. А втім, заплутаність теми очевидна тільки сьогодні. Тоді ж багатьом ученим природа теплоти здавалась більш ніж зрозумілою.
Ось прилягають одне до одного два тіла — одне гаряче, друге — холодне. Через деякий час перше тіло трохи охолоджується, а друге, природно, нагрівається. Чому! Та дуже просто. В першому тілі перебувала в надмірі невагома рідина, «флюїд», яка називається «теплецем». При контакті з іншим тілом «теплець» частково перелився в це тіло, тому воно й нагрілось.
Христіан Вольф, учитель Ломоносова (до речі, дуже високо шанований своїм учнем) був одним з найвидатніших прихильників теорії теплецю. Свої уявлення про цю «рідину» Вольф розробив до найменших, як йому здавалось, дрібниць. Він «відкрив» навіть, що п кожному тілі є спеціальні пори, куди вливається «теплець». Чим більше цих пор і чим вони більші, тим скоріше нагрівається тіло (зрозуміло тепер, чому в різних речовинах різна теплоємність!).
Але не таким був Ломоносов, щоб прийняти погляди, які не узгоджувались з його світоглядом, хоч би вони належали його улюбленому вчителеві. І ось всього через три роки після повернення з Німеччини появляється кілька творів, які від вольфовського «теплецю» не залишають і сліду.
Починаючи свої знамениті «Роздуми про причину теплоти і холоду», Ломоносов з перших же рядків заявляє: «…є достатня основа теплоти в русі» і продовжує далі: «А оскільки рух не може відбуватися без матерії, то необхідно, щоб достатня основа теплоти виражалася в русі якоїсь матерії».
Перед нами висновок виняткової вибухової сили. Тут все: і визнання руху як невід’ємної властивості матерії, і вибрана напрочуд точно основна ознака атомно-молекулярної теорії.
Слід усвідомити, що вчений, який наважився на таке формулювання, на таке категоричне твердження, повинен не тільки володіти даром наукового передбачення, не лише бути вільним від усяких упереджень, але й мати незвичайну наукову і громадянську сміливість. Причому в останній потреба була, мабуть, не меншою, ніж у першому. Тому що, рішуче відкидаючи традиційні уявлення, Ломоносов протиставив себе не тільки своїм колегам (у цьому не було нічого нового, вони й раніш ставились до нього недружелюбно), але й всесвітньо визнаним авторитетам.
Адже Бойль (сам Бойль!) твердив, що вага тіл при нагріванні збільшується за рахунок «теплецю», що перейшов у них. Ломоносов у «Роздумах про причину теплоти і холоду», тактовно і справедливо називаючи Бойля «знаменитим», пише, що все-таки він помиляється.
«Пани Академіки-Професори» з великою радістю ухопилися за «паплюження Бойля». Бачите, який він, цей податний мужик! Ну, гаразд, нехай вже він ганьбить нас, мовляв, неуки ми. Але Бойля, славнозвісного Бойля…
Від короткого диспуту, який розгорівся на черговій академічній конференції, залишився лише зовні безпристрасний запис у протоколі: «Панові ад’юнкту було вказано, щоб він не намагався ганьбити Бойля, дуже знаменитого у вченому світі…»
Кожна сторона зосталась при своїй думці. «Академіки-Професори» розійшлися по кулуарах зітхати за тим блаженним часом, коли в Академії не було цього баламута. Ломоносов пішов, як звичайно, працювати. А втім, ласкаві колеги Ломоносова не обмежилися сентиментальними зітханнями. Шумахер — фактичний володар Академії — робить, як здавалося йому, багатообіцяючий хід: він посилає праці Ломоносова в Берлін, Леонарду Ейлеру, авторитет якого на той час був непохитно високим.
Згодом Ломоносов, згадуючи про цей, досить звичайний епізод з свого багатого на боротьбу життя, писав: «…задумав радник Шумахер, асесора Теплова запросив, щоб мої апробовані вже дисертації в загальному Академічному зібранні послати в Берлін до професора Ейлера, звичайно, з тим, щоб він їх зганив…»