Коли хочуть навести приклад яскравої різнобічної обдарованості, називають ім’я Леонардо да Вінчі. Що й казати, приклад виразний. Художник, можливо найтонший за всю історію живопису, інженер, фортифікатор, математик, природодослідник, анатом.
Анітрохи не применшуючи ролі Леонардо да Вінчі — геніального представника культури славної епохи Відродження, відмітимо, що стати універсалом у XV віці було все-таки легче, ніж у XVIII. За три століття, що відділяють флорентійського художника I мислителя від петербурзького вченого, людство в науках настільки піднеслося вгору, наскільки XX вік вищий за епоху царя Олексія Михайловича.
Але ж Леонардо да Вінчі не писав віршів — і яких віршів! Не поклав початок стільком наукам — І яким наукам! Не відкрив стількох законів — і яких законів! А Ломоносов у вибраній ним галузі образотворчого мистецтва, як і Леонардо да Вінчі в живопису, залишився неперевершеним і досі.
Влітку 1752 року Ломоносов закінчує першу свою мозаїчну картину — образ богоматері. В той час постійні нестатки вченого стали нестерпними. Ломоносов, зважаючи на довгий список своїх кредиторів, не наважився більше позичати у кого-небудь і, хоч як йому не хотілося, звернувся в Канцелярію з проханням виготовити для мозаїки горіховий футляр. Канцелярія, спочатку пославши в майстерню Ломоносова чергового наглядача, вирішує задовольнити прохання пана професора.
4 вересня виготовлена мозаїка була урочисто вручена Єлизаветі. Чи Канцелярія так вирішила, чи сам Ломоносов, до краю доведений нуждою, змушений був у такий спосіб звернути увагу імператриці на свою діяльність, невідомо. Мозаїку Єлизавета прийняла, милувалась і захоплювалась нею, а придворні — ще дужче. Всі досліди, проведені Ломоносовим, всі його наукові праці, всі його винаходи не мали І сотої частини того шумливого успіху, який супроводив мозаїчну богоматір. Канцелярія Академії, та сама, що протягом трьох років не хотіла давати Ломоносову одного лаборанта, тепер дозволяє вченому набрати собі учнів, які б під його керівництвом удосконалювались у мозаїчному мистецтві.
Але проходить всього кілька місяців, і невгамовна енергія Ломоносова знову починає переливатись через край. Йому мало майстерні, мало кількох, хай і старанних, учнів. Він подає в Сенат «Пропозицію про заснування мозаїчного діла». І в кінці 1752 року спеціальним сенатським наказом Ломоносову для будівництва фабрики видано позику в розмірі чотирьох тисяч карбованців, яку він через п’ять років мусить повернути «в казну без будь-яких заперечень». Більше того, Сенат, суворе і несправедливе серце якого пом’якшилось захопленням Єлизавети, видає Ломоносову своєрідний патент з привілеєм, щоб він, «аки первый в России тех вещей секрета сыскатель за понесенный труд удовольствия иметь мог».
Ломоносов поринув у невідомий йому світ господарських справ і фінансових розрахунків. Цю неприємну, важку роботу він виконує із звичною розсудливістю. Будівництво фабрики від початку до кінця провадилось під його керівництвом і наглядом. Усть-Рудиці, що поклали початок незвичайній на Русі майстерності, розташовані недалеко від Петербурга, і Ломоносов міг часто навідуватись на фабрику, нерідко затримуючись там на тиждень-другий.
Однак дуже мало мав Ломоносов від своїх фабричних справ «удовольствия» (задоволення, прибутків).
На превеликий жаль, різнобічна обдарованість Ломоносова не поширювалася на його господарсько-промислову діяльність. З кожним роком учений мав від фабрики все більше збитків, які з часом загрожували йому банкрутством. Єдиний вихід з положення — робити мозаїку для царського двору. Однак тематику картин диктує замовник…
Це передусім портрети царюючих осіб. А втім, якщо вже робити портрети правителів і правительниць, то краще використати свою майстерність для увіковічнення пам’яті царя, ім’я якого він щиросердно шанував, — Петра Великого. За перші чотири роки праці над мозаїкою він створив чотири портрети імператора, який широтою світогляду і розумовими здібностями безперечно перевершував усіх, хто коли-небудь сидів на російському троні.
Цікаво, що тематика подальших картин Ломоносова так чи інакше пов’язана з іменем Петра І. В 1771 році вчений запропонував побудувати мавзолей-монумент великого російського імператора. Було запроектовано оздобити цей мавзолей мозаїчними картинами, які відтворювали б різні епізоди з діяльності Петра. Єлизавета, яка любила всюди рекламувати свою любов до покійного батька і вірність його заповітам, наказала грошей на мавзолей не жаліти. Однак розпорядження міністрові двору відносно мавзолею було дано зовсім в іншому дусі, так що коштів ледве вистачило на те, щоб покрити поточні витрати.