«Він всюди був однаковий: вдома, де всі перед ним тремтіли; в палаці, де він м’яв вуха пажам; в Академії, де не сміли при ньому пискнути… Народжений у «низькому сословії», він не думав піднести себе нахабністю і панібратством з людьми вищого стану. Але зате він умів за себе постояти і не дорожив заступництвом своїх меценатів, коли справа йшла про його честь чи про торжество його улюблених ідей». Так сказав про Ломоносова через шістдесят років Пушкін. Сказав так, як тільки він один міг сказати.
II
Нам дуже не пощастило з портретами Ломоносова. Всі прижиттєві зображення вченого — копії роботи бездарного художника Преннера, яка не дійшла до нас. Сумніву в тому, що портрет написаний не з натури, майже немає. Справді, на портреті і на гравюрах з нього зображений добре вгодований пан середнього віку, одягнений в гаптований золотом камзол кольору вдало звареного малинового варення. Випещені пухленькі руки пана складено дуже граціозно, лівий мізинець випнуто з тією неодмінною грацією, з якою відставляли його, «вкушаючи» гарячий шоколад, манірні дами петербурзьких салонів того часу. Пан тримас гусяче перо, погляд його спрямований у далечінь: пан явно «мріє».
Цікаво було б знати, як це трапилось, що всі інші зображення Ломоносова — тільки запопадливе наслідування преннерівського мазюкання. Змінювались хіба що колір камзола та пейзаж за вікном. Але й досі в усіх книжках, навіть тих, де ім’я Ломоносова згадується мимохідь, ми неодмінно бачимо ситого вельможу, який сидить в дуже незручній позі за столиком для гри в карти.
Досить прочитати спогади сучасників про Ломоносова, щоб зрозуміти: відомий портрет ученого з усіма його численними і все ж одноманітними варіаціями фальшиво відображує зовнішність знаменитого сина архангельського помора.
Ломоносов був високий на зріст, «відзначався здоров’ям і майже атлетичною силою». За ці якості в Німеччині Ломоносова обманом завербували в королівську гвардію, куди набирали тільки ставних красенів саженного зросту.
Розповідають, що на Ломоносова, який гуляв на самоті в лісі на Васильєвському острові (в той час там був густий ліс), напали три громили. Ломоносов з богатирським молодецтвом розправився з ними: він так штурхнув одного, що той довго не міг отямитися; другого так ударив в обличчя, що той, весь у крові, щодуху кинувся в кущі, а третього йому вже не важко було здолати; він повалив його і, ставши на нього ногами, погрожував, що зараз уб’є, якщо той не розкаже, як зовуть двох інших розбійників. Після того, як було встановлено імена громил, які втекли, і мету їх нападу (вони хотіли роздягти свою жертву), Ломоносов сказав: «А, каналія! Так я ж тебе і пограбую». І, як продовжує далі сучасник, Ломоносов примусив його скинути з себе куртку, полотняний камзол і штани — тільки тоді відпустив його.
Чи міг проявити таке молодецтво, гідне билинного богатиря, той пан з пухленькими ручками, якого ми бачимо на портреті!
Що ще можна до цього додати! Хіба тільки те, що Ломоносов рідко одягав розкішний камзол. У житті вченого було мало таких днів, коли б він не працював у лабораторії. Він ставив досліди по вивченню атмосферної електрики, проводив експерименти по згорянню речовин у запаяних ретортах, варив мозаїчну смальту. А такої роботи в малиновому камзолі і в напудреному парику не виконуватимеш.
Можна було б тільки гадати про зовнішність Ломоносова, якби видатний російський художник XVIII століття Федот Шубін не залишив нам чудовий скульптурний портрет ученого.
На нас дивиться, злегка примружившись, лиса людина з не дуже крупними рисами обличчя. Голова трохи повернута набік. М’яке підборіддя. Добра усмішка. І незвичайні очі. Немає, мабуть, у музеях світу другого такого скульптурного портрета, з якого на нас дивилися б такі розумні, проникливі, такі добрі і разом з тим вольові очі. Ось хіба Гудонів Вольтер… Ну що ж, в обох випадках скульптори мали достойну натуру!..
Розповідь про діяльність великого вченого, як не дивно, доведеться почати не з фізики, не з металургії, не з «гірничого мистецтва» і навіть не з хімії. Почати доведеться з поезії, бо саме тут найяскравіше проявився дух Ломоносова, його творча душа. Воно й зрозуміло: в творах, присвячених питанням фізики чи хімії, не прийнято віддавати данину емоціям.