Були і бродячі лікарі, які бралися варити зілля, що нібито виліковує всі хвороби — від мозолів до чорної віспи. Але часто це зілля викликало у «пацієнта» таке гидливе відчуття, що він ще довго при згадці про нього відпльовувався і кривився від огиди. А втім, плювали і кривилися й ті, кому вдавалось (завдяки, звичайно, своєму міцному здоров’ю) вижити після алхімічного «лікування».
По правді кажучи, винахідники алхімічної панацеї вмирали, як правило, також не від старості. Бо, отямившись після лікування, знатна особа на ще не зміцнілих ногах шкандибала до підвалу свого замку, щоб особисто взяти участь у підтяганні алхіміка на дибу.
Так алхімія завершувалась. Але починалась вона зовсім інакше. А роки її розквіту відзначились такими видатними досягненнями, без яких хімія виникнути не могла.
«Діяльність» останніх алхіміків міцно підірвала репутацію цієї науки в очах майбутніх поколінь. Сьогодні мало хто вимовляє слово «алхімік» без посмішки. А тим часом саме алхіміки — справжні алхіміки — винайшли всі ті основні хімічні операції, якими ми користуємось сьогодні. Перегонка, перекристалізація, упарювання, розтирання, сплавлювання — все це було знайдено і перевірено на сотнях об’єктів саме в алхімічних лабораторіях, до речі, зовсім не схожих на похмурі підвали, які так люблять описувати деякі автори сучасних романів із середньовічного життя.
Саме алхіміки відкрили основні класи хімічних сполук, які пізніше назвуть окислами, кислотами, основами і солями. Вони розробили методи добування багатьох неорганічних І органічних речовин.
І, звісно, важко було б Ломоносову формулювати хімічні закони, не маючи тієї сили-силенної фактичного матеріалу, який по крихітці збирали алхіміки. Щоправда, жоден смертний не міг розібратись у плутанині зібраних алхіміками фактів. І для того, щоб все розмістити по поличках, треба було народитися Ломоносову, Лавуазьє, Авогадро, Берцеліусу, Менделєєву.
Що ж до пресловутого «філософського каменя», то більшість справжніх алхіміків шукали його зовсім не для того, щоб з усякого брухту робити золото. Справжні алхіміки бачили в міфічному «філософському камені» засіб оволодіння таємницею світу, засіб осягнення розумом «вищого духу». А прагнення до «вищого духу» і намір будь-якою ціною нажитися — це зовсім не одне і те саме. Різні вони були, алхіміки…
Німеччина вважалась центром європейської алхімії. А Марбург, Фрейберг, Гарц — міста, де доводилося вчитися і жити Ломоносову, були центрами німецької алхімії. Алхімічний дух настільки міцно засів у стінах старовинних німецьких університетів, що навіть відверто зневажливе ставлення до алхімії Христіана Вольфа — першого німецького наставника Ломоносова, вченого, який користувався тоді великим авторитетом, не могли його вивітрити. А потім книжки…
Як тільки Ломоносов оволодів німецькою мовою (а на це йому треба було зовсім небагато часу), він накинувся на книги — грубезні німецькі фоліанти в добротних палітурках із свинячої шкіри. А книжок з хімії в німецьких університетах не було і бути не могло. Зате алхімічних творів не бракувало.
Вже тоді, в перші роки навчання, Ломоносов з властивою його розуму аналітичною вибірністю запам’ятав багато алхімічних рецептів. Згодом сучасники дивувались, з якою легкістю він здійснював у лабораторії різноманітні хімічні перетворення. Цією вправністю він багато де в чому зобов’язаний алхімічній премудрості, яку він почерпнув у прохолодних і темних підвалах університетських бібліотек.
Але взяти від алхімії все цінне для хімії зумів тільки Ломоносов. Адже більшість творів останнього періоду алхімії були написані так хитромудро, що в них не міг би розібратися навіть кмітливий розгадник ребусів і криптограм.
Офіційно Ломоносова було послано в Німеччину для удосконалення в гірничій справі. Шлях до «гірничого мистецтва» лежав через країну, яка називалася хімією. Ломоносов з властивою йому грунтовністю ознайомився з небагатим доробком хімічної науки і зазирнув у «район» гірничої справи. Вивчивши цю науку «с должной отменностью», він повернувся в країну-хімію, щоб прожити там усе життя.
Поза всяким сумнівом, Ломоносов міг вибрати для «прожиття» багато краще освоєну «місцевість», бо за недослідженістю країну-хімію тих часів можна було порівняти хіба що з далекими папуаськими островами.
Справді. Ось найближча по природознавству сусідка хімії — фізика. Вже в XVII столітті Ньютон так досконало сформулював основні закони механіки і оптики, що наступні два віки до них додали дуже небагато. Сучасник Ньютона Гюйгенс розробив основи хвильової оптики. В цьому ж столітті на ниві фізики працювали Лейбніц і Гук, Торічеллі і Бойль — що не ім’я, то епоха в історії цієї науки. Отже, вже в першій половині XVIII століття фізика була цілком сформованою, стрункою і логічною наукою.