Дівча мізерне, незугарне, та ще й з більмом на лівому оці. Коли Шамхат вирушить в далеку дорогу[33], то забере її з собою[34]. І стару кухарку також. Там в царстві Нергаля і Ґашінгаль вони віднайдуть Енкіду й будуть служити йому, хоча кажуть, ніби там небіжчики не впізнають одне одного. На якийсь час доведеться повернутись до своєї жіночої роботи, щоб заробити собі на харчі в підземному світі. Слава Шамхат і досі велика, й ще більше нетерпіння мужів Урука, котрі не дочекаються, коли вона знову почне служити Гашанні. Але ще ні. Ще рано.
Кляте дівча знищило добро господині, зароблене тяжкою працею. Шамхат гнівно насуплює брови. Раби чекають наказу. Вона все ще господиня у власному домі. Сторож аж тремтить від збудження. Йому не терпиться покарати малу негідницю. Більше у цьому домі нема до кого прикласти руки.
А потім треба піти до гончара замовити нового глека.
Муха зав’язла в меду, глек розбитий. Чи не забагато на один ранок? — думає Шамхат. Вона саме збиралась вимити волосся, а в домі немає води.
— Чого стоїш? — гримає вона, згори позираючи на малу. — Викинь це до канави. Ти ж не збираєшся склеїти глек і носити в ньому воду?
Сторож глузливо посміхається, показуючи жовті, як у старого онагра[35], зуби. Дівча плентається за браму, й лепече, захлинаючись слізьми, і в її голосі проривається щось незнайоме, вперте бажання виправдатись, чи що. Шамхат стоїть біля невеликого басейну, в якому майже нема води, і вже збирається йти до покоїв, але цей розпачливий плач, бажання, щоб почули і зрозуміли, її зупиняє. Та плач за брамою уривається, отже, не треба робити нічого. Запах свіжих ячмінних перепічок нагадує, що час снідати. Це дуже важливо для Шамхат — вчасно поїсти, адже вона геть помарніла. Життя продовжується. Людське серце — не глиняний глек. Воно з живої плоті. Рани затягуються.
День триває, і Шамхат сподівається, що мухи більше не будуть тонути у меду, а глечики не розбиватимуться. Зрештою, в Уруку цього ранку могли трапитися більш прикрі випадки. Цього не уникнути людям і тваринам. Життя кожної істоти не ріка, що вічно тече, вливаючись у море. Воно — усього лиш очеретинка[36], яка росте, потім всихає, перетворюється на прах. Будь-що може перервати цей процес. Будь-що, коли потрібно, аби на місці очеретинки виросло дві. Коли мертвих стає більше, ніж живих, народжуються сини і доньки. Коли живих більше, ніж мертвих, починається війна, або моровиця. Чому Більґамес герой, а Енкіду — ні? Тому що Енкіду повз наче муха, тікаючи від смерті. А Більґамес — глек, що прагне наповнитися водою життя. Хоча й глиняна оболонка нетривка, але те, що в ній — безсмертне, дарує радість, насолоду серцю, а душі — крила. Добре, якщо глек розіб’ється вдома, на рідній нивці, а коли далеко звідси, в дорозі?
Та яке мені діло! — стріпує волоссям Шамхат, розчісуючи його кістяним гребенем. Те волосся, у сіті якого вона заманила дикого чоловіка Енкіду, вплівши золоті нитки й осяйні річкові перли. А тепер через нього, і через Більґамеса, чию долю вирішили боги на своїй раді, нині Шамхат як самітна очеретина, як заблукана корова в хащах, як ягнятко, відлучене від вівці. Вітер не зламає очеретини, бо вона молода і пружна, пастух відшукає корову, гукаючи її день і ніч, ягня відчує смак трави… Шамхат подбає за себе, перетерпить біль, і її краса знову засяє й приваблюватиме чоловіків як мед вабить мух. А далі, дивись, повернеться енсі Більґамес і закличе її в дім свій, на своє ложе, і вони нитимуть вино зі справжнього винограду, їстимуть м’ясо, а арфісти гратимуть для них. Бо хоч і багато в Уруці веселих жінок, Шамхат — особлива. Це вона упокорила дикого чоловіка Енкіду й привела його до Більґамеса, так як веліли боги, покинувши задля цього місто й вигоди цивілізованого життя. Чи може пам’ять про неї колись згаснути?
Під ложем, у найдальшому кутку, стояв горнець з прикрасами[37]. Були там подарунки і від енсі Більґамеса, і від Енкіду, й інших чоловіків. Давненько вони не бачили світла сонця й місяця. Шамхат схилилась, витягла горнець, а звідти плетену скриньку, всю обліплену павутиною і припалу пилом. Виглядала вона так, наче повернулась з підземного світу мертвих, де все таке ж запорошене й засноване павутинням. Шамхат гидливо витерла руку об сіру одежу свого смутку, після того, як поставила скриньку на стіл. А тоді гукнула ту малу поганку, що розбиває глечики: принеси миску з водою! Розстелила на столі чисту лляну[38] полотнину.
34
Деякий час шумери клали в могили померлих челядь і худобу. Їх поїли сонним зіллям, а тоді вбивали.
36
Очерет шанувався, як і кожна рослина, в небагатому на флору Шумері. Знаком Інанни був сніп очерету. Пор. у Блеза Паскаля: «Людина — усього лиш очеретинка, але це очеретинка мисляча».
37
Оскільки дерево було дороге, для зберігання речей, в тому числі коштовних, шумери мали глиняні посудини. До речі, у багатших були столи, стільці й ліжка.