Зробімо так, як ми робили завжди — це найбезпечніше рішення.
Насправді це має приблизно такий вигляд:
Найкращий механік стає бригадиром і з часом обіймає посаду начальника цеху.
Найкращий керівникі бухгалтерії стає фінансовим директором, відповідальним за десять інших бухгалтерів-управлінців.
Найкращий лікар спочатку стає старшим лікарем, а потім — головним лікарем.
Найкращий радник стає керівником радників.
Найкращий прибиральник починає керувати командою прибиральників.
Найкращий технік переходить на посаду технічного директора.
Цей список можна продовжувати нескінченно, бо є багато прикладів фахівців із посад низької ланки, які в такий спосіб просуваються до керівних своїх колективів. Однак обставини призначення деяких людей на керівні посади вкриті таким густим мороком, що люди можуть цікавитися, чи взагалі у вищих ешелонах менеджменту все гаразд із головою.
Ось що я хочу сказати: життя несеться на повних обертах, тому встигати геть з усім, що потрібно зробити, — в наш час просто неможливо. Я не думаю, що знаю когось, хто міг би сміливо піти додому рівно о 17:00 наче по команді. Завжди є що робити, тому потрібно встановлювати пріоритети.
Тільки ви можете визначити, як правильно розподілити час між вашими ролями як керівника і як фахівця. На якому етапі згідно з річним планом ви перебуваєте нині? Які дедлайни попереду? Як ви ставите ціль? Скількома людьми ви керуєте? Який рівень компетентності мають ваші підлеглі? Наскільки вони досвідчені та незалежні? Наскільки рутинною є їхня робота?
Чи знаєте ви відповіді на ці запитання? Якщо ні — знайдіть їх. Далі в цій книжці ви знайдете кілька допоміжних інструментів, які покажуть вам, як діяти. Але заради Бога, поставтеся до цього серйозно.
Якщо ви зосередитеся на неправильних речах, є ризик, що ви опинитесь у такій ситуації:
Можливо, саме у вашому випадку цей розподіл становить 50 : 50. Або 40 : 60. Усе залежить. Можливо, на це запитання не можна відповісти однозначно. Я хочу, щоб ви ретельно подумали й спробували уявити, як хочете використовувати свій час у майбутньому.
Яким би був оптимальний розподіл у вашому випадку? 50 : 50? 60 : 40? 30 : 70?
Поверніться до своєї місії та подумайте над цим. Важливо, щоб ви подивилися на свою ситуацію й ухвалили активне рішення: «Я хочу, щоб це було ось так».
Це завжди буде краще, ніж: «Просто так вийшло».
Зверніть увагу на це: я не кажу, що маєте бути керівником якомога більше часу. Але цій ролі у вашому графіку має бути відведено достатньо багато місця.
Якщо не виходить досягти балансу, що тоді буде?
Класно, що ви запитуєте. Тоді станеться ось таке:
• На вас чекає безліч запитань, які вам доведеться наперед вирішувати за інших, у команді ви отримаєте роль вічного пожежника. Вітаємо!
• Ви ризикуєте стати універсальним розв’язувачем проблем. Ви постійно відповідатимете на одні й ті самі запитання, що надходить від тих самих людей. Ніхто ніколи нічого не навчиться. Підлеглі користуватимуться вашим мозком замість свого.
• Ви будете дуже активними, але не проактивним, тобто ви будете не діяти, а реагуватимете на дії інших. На вас чекає критика за те, що не дивитеся в майбутнє. Але як це зробити? Ви заледве можете підвести голову над письмовим столом.
• Ви розв’язуєте проблеми своїх підлеглих — це добре. Але якщо тільки ви єдиний знаєте всі відповіді, ваші колеги стають повністю залежними від вас, а ви, своєю чергою, не можете залишити офіс без постійної перевірки свого смартфона. Ви не вивільнюєте енергію своїх колег.
Усе ще не переконані? Ось вам найважливіший аргумент, щоб ви нарешті взялися за голову, якщо працюватимете занадто багато. Ви приходитимете в офіс першими і йтимете з нього останнім. Вам просто варто запитати свою сім’ю, що вони думають про таке рішення.
На додачу до всього ви не матимете часу на продумане та мотивувальне керування. Ви навіть не встигатимете виконувати роль керівника. Це означає багато кричати й витягувати з проблем інших, але ви геть матимете можливості надихати своїх працівників, і можете забути про те, що колись станете для них взірцем. Ніхто не буде задоволений такою ситуацією. І ви не будете. Лишень подумайте про це.
Як ви справді робите себе зайвою людиною
Багато років тому в мене був начальник, який справді все це розумів. Коли я дістав аркуш паперу, поклав перед ним і попросив про допомогу, він засунув руки в кишені й допитливо подивився на мене. Потім запитав, чи є в мене самого якісь ідеї. Кожен раз відбувалося те саме. Кілька разів мені доводилося по-справжньому прикусити язика, щоб не почати кричати на нього. Це було страшенне розчарування. Іноді просто хотілося почути швидку відповідь. Хіба він не міг дати мені одну швидку відповідь?