Ну, не надіслали. Бо я не просила. Навіщо? Моє від мене не втече, а гра приносить дедалі більші прибутки. «Міс Марпл»! Нічого, любий братику, повір, одного дня я тебе ду-у-же здивую!
А сьогодні я отримала чергове замовлення за каталогом: приворотні парфуми. «Усього за 80 гривен 46 копійок Ви повернете втрачене кохання назавжди!» — запевняли перші рядки інструкції. Господи, та я й вісімдесяти п'яти не пошкодую, аби тільки Ромко знову був поруч! «Препарат діє на відстані до 80 000 км, — йшлося! далі. — Для цього нанесіть невелику кількість парфумів на шкіру шиї, скроні, ліктьовий згин правої руки та колінну чашечку лівої ноги. Якщо обєкт знаходиться у зоні далекої досяжності (понад 50 000 км) — то ще й на сідницю для покращення ефекту». Гм… Ромко мешкає на сусідній вулиці, проте кілька чудодійних краплин, думаю, не завадять. Мій коханий ніколи не відрізнявся гострим нюхом, не те що брат. Читаю далі: «Попередньо створіть у квартирі затишок, позбудьтеся сторонніх шумів, оберіть зручну позу, повністю розслабтеся й зосередьтеся на об'єкті протягом 10 хвилин. Ніщо не повинно відволікати Вас від медитації! Уникайте зовнішніх подразників і прикрих думок. Процедуру краще проводити натщесерце. Особам із вразливою психікою краще попередньо зробити клізму». Овва… Нормальна у мене психіка, нормальна! «Гарантія — 2 роки, дата випуску — на упакуванні, склад: дистильована вода, ванілін, еліксир щастя (Е-0013, бензофенон-146, перманганат марганцівки, карбітпульпітлохітбронхіт… зеніт… фініт…» — ну, це вже не суттєво.
Я зачинилась у ванній (єдине місце, де можна усамітнитися в нашій квартирі), підібгавши ноги, зручно вмостилася на пральній машині, напарфумилась, накрутила будильник і стала думати про Ромка.
У Ромка сірі очі. Вони дуже пасують до мого сіренького светрика, особливо до бусинок. Цей светрик мені подарувала бабуся. Цікаво, як вона там поживає, треба буде зателефонувати. А то, не дай Бог, захворіла, я й не знатиму. Бабуся у мене класна. А я — свиня невдячна… До речі, та свиня з плямою на спині, котру бабуся купила торік, така смішна! Ой, лишенько, про що це я?!!!
Ромко, Ромчику, сонечко моє, я так за тобою сумую! Повернися, чуєш? Я все тобі пробачу. Це пусте, що ти нічого не тямиш у сінглах «The Moody Blues». Домовились — слухатимемо разом твій навіжений «Теаrs For FEARS». Обіцяю, я звикну до шузейдінгу, от побачиш! Я навіть бультер'єра твого полюблю. Це нічого, що він пошматував мої сандалі. Подумаєш — слина з морди тече на килим. Бр-р-р. І де ти тільки віднайшов таку потвору. Хвіст, наче в пацюка, морда, як у кенгуру, жере, наче динозавр. Виявляється, динозаври вміли плавати. Вчора по радіо казали. Ну та певно, тепер на динозавра що завгодно можна казати, однаково ж не перевіриш. Тьху. До чого тут динозаври. Не відволікайся! Ромко, Ромчику, динозаврику мій коханий!
— Що ти там робиш? — зненацька почувся голос брата.
— Як це — що? Купаюся!
— У холодній воді? А ну відчини негайно!!!
— Відчепися, будь-ласка, невже я не маю права на холодний душ?
— Знаю я твій душ! Востаннє попереджаю — відчини, бо виламаю двері.
Довелося відчинити. Якщо у вас є старший брат, ви мене зрозумієте. Одного дня він вирішує, що відповідає за всі вчинки своєї нерозумної неповнолітньої сестрички, і з того часу аж до глибоких сивин тягар братівської турботи висітиме на вашій шиї. Ми з братом — близнюки. Ніколи собі не пробачу, що він виявився на двадцять хвилин спритнішим за мене.
— Курила? — підозріло принюхувався «опікун».
— Ні, чесне слово!
— Вени різала?
— Не дочекаєтесь!
— Чим це так несе? — присікувався брат. — Та ти токсикоманка! Зізнайся! Що це у тебе в кишені?!!
Боротьба за парфуми була запеклою, проте недовгою. Пляшечка опинилася у братовій долоні, ковпачок — у мене, а півфлакону рідини — на його піджаку.
— Фу, — мотав він головою у різні боки. — Дихлофос? «Шахерезада»?
— Та ні, — я простягнула інструкцію. — Це приворотні парфуми. Тобі не потрібні?
— Щиро дякую! Зовсім із глузду з'їхала… — пробурмотів він і вийшов із ванної.
Я знову стала думати про Ромка. Щоб не відволікатися, зосередила погляд на гумовому хомуті, що обвивав трубу. Нещодавно у нас потекла труба. Цяпала вода. Брат був у від'їзді, довелося викликати сантехніка. Зателефонувала у ЖЕК. «Стривайте, я дістану із сейфа органайзер, подивлюсь, коли я вільний», — відповів мені на тому кінці приємний чоловічий баритон. Пан Мирон (так звали сантехніка) прийшов через три дні, ретельно оглянув каналізацію у ванній. Сказав, нічого не вдієш, все дуже занедбано. Доведеться міняти сифони, вентилі й кран. Склав список. Вода цяпала. Я купила різних прибамбасів на суму 100 у.о., заплатила п. Миронові за роботу свою бібліотекарську зарплатню і дуже тішилась, що невдовзі отримаю гроші від «Пост-шопінгу». Вода перестала цяпати. Опівночі вона очманіло засичала шаленим струменем. Приїхала аварійка, за десятку перекрила воду у підвалі. Потім з'явився п. Мирон, якому я телефонувала на мобільний телефон і наклав хомут. Сказав, скине інформацію на e-mail зварному, той прийде, як тільки звільниться. «Пробачте, що потурбувала Вас серед ночі», — виправдовувалась я тоді. «Нічого, — поблажливо посміхнувся п. Мирон, — робота у мене така: проблеми вирішувати.» А моя бабуся казала «купиш пляшку»… Ой, Ромцю, Ромцю, і чого тебе понесло в ту кібернетику, був би сантехніком — жили б по-людськи…