Чоловіча незграбність — невичерпна тема жіночих посиденьок за кавою. Чого тут тільки не почуєш! І смажена на сухій пательні риба, і рідина «Фейрі» в огірках замість олії, і спроба вивести плями на піджаку хлоркою.
— Застрель (бл… вибач)… Застрель мене з пальця, якщо ти коли-небудь куштувала такий шашлик! — сказав на пікніку мій знайомий десантник, простягаючи шампур з апетитними шматками рум'яного соковитого м'яса.
— Смачно (бл… вибач)?
«Смачно» було не те слово. Неперевершена (бл… вибачте) насолода! Стріляти не змогла б навіть при бажанні, бо пальці проковтнула разом із шашликом! Та от що дивно: геніальні кухарські здібності мій знайомий виявляв лише в природних умовах. На річці він міг у пригоршні зварити уху, а вдома підірвав вщент три шашличниці (хоча всі знають, що шашличниці не здатні вибухати…). І ще одна загадка: загальновідомо, що найкращі у світі кулінари, кутюр'є, перукарі і візажисти — чоловічої статі. Але ж їх, цих «геніїв побуту» — краплина в морі у порівнянні із загальною кількістю безпорадних криворучок. Чому це так?
— Тому що в мене спрацьовує голос пращурів, — відповів мій друг-десантник, задумливо видлубуючи загостреним штик-ножем залишки м'яса із власних зубів. — Ну, як от: мамонта завалити, веприка зарубати, вогонь із каменюки висікти. А що стосується твоїх (вибач) кутюр'є…(?)…(!): поглянь на них — вони ж усі (бл…) через одного — п… (ой!!! вибач, вибач, вибач!!!) — «голубі»!
Таке пояснення мене трохи спантеличило, я довго не могла второпати витончену армійську логіку. Можливо, мій товариш мав на увазі те, що кожен повинен робити свою справу? Чоловікові ніколи самовдосконалюватись на борщах і макраме. Його робота — уполювати здобич і притягти її додому жінці й дітям. А наш номер — сто двадцятий: сиди собі тихенько і загортай голубці в капусту. Кожному — своє.
А тому, шановні жінки, я закликаю вас не бути надто суворими до сильної статі! Не «вантажте»
хороброго мисливця нудним проханням вибити килим чи вимити посуд, відчепіться від нього зі своїм дурнуватим сміттєвим відром. Людина, що виснажилась за день у боротьбі за місце під сонцем, заслуговує увечері право на годину-другу байдикування перед телевізором. Завтра йому знову в бій: сокирою тюкати, вугілля добувати, апендицити різати, атоми розщепляти. А ми тим часом полагодимо однією рукою праску, другою пришиємо до сорочки гудзика, зубами поколишемо колиску. А вночі все гарненько помиємо, повишкрябуємо, напастуємо. І під ранок дисертацію напишемо. Хіба нам важко?
ЄДИНИЙ НЕДОЛІК ДУЖЕ САМОТНЬОЇ ЖІНКИ
Алло! Це ви давали оголошення? «Самотній чоловік 150/90, симпатичний приємний, освіта середня, майже спеціальна». Я відразу зрозуміла, що мушу зателефонувати! Підтримати, розрадити. Мені здається, що люди, у яких так багато спільного, повинні допомагати одне одному долати життєві негаразди. Ви також відчуваєте рідну душу? Чудово!
Що?! Хто летить? Куди летять? І ви їх чітко бачите? О Господи, видно кінець мені. Я думала, що маю лише аденоїди, а тут ще якісь хлю… флю… Як ви кажете? Флюїдики? Як це я можу не лякатися, коли вони аж через слухавку скачуть. Як коні. Не хвороба? А що? Ну знаєте… Ви будь-ласка більше мене так не лякайте! Своїх болячок вистачає, а тут ще ви зі своїми фрю… хрю… язика зламаєш, поки вимовиш.
Я ж чого телефоную: краплі Береша пробували? А березові бруньки, настояні на дизоксирибонуклеїновій кислоті? Правильно, і не починайте! Нічого вони не дають, тільки нирки садять. І печінку. По собі знаю. Можете спробувати кристепінчик, медики рекомендують, але скажу щиро, як своєму: усе воно лайна варте. Лікарі ж як: аби що дорожче приписати. У них з аптекарями домовленість, за великі відсотки. Не вірю їм, бо від гіпертонії ще ніхто нікого не вилікував. Що ви кажете? Чому я вирішила, що ви гіпертонік? Так в оголошенні чітко написано, чорним по-білому: «150/90». Не артеріальний тиск? А що?!! Зріст і вага… Ой-ой-ой… серйозний діагноз. Краще б у вас був тиск…
Навіщо ж ви оголошення давали, бідолашний? Шукаєте супутницю життя… Струнку білявку, матеріально забезпечену, без дітей, раніше не засуджену… Ну-ну, Шерлоку Холмсе, спробуйте, а раптом пощастить. На вулиці Кульпарківській понишпоріть, — здається, до них якраз сьогодні поступила свіжа партія божевільних мільйонерок. Питаєте, чого я така зла? Та є трохи… Нерви, пробачте. Просто, коли мені щось болить, я завжди трохи роздратована.
Сьогодні от ячмінь на оці вискочив — який тут настрій може бути? Ну, ще не вискочив, але до вечора точно буде, повіка підпухла, почервоніла. На світло боляче дивитись. Пробувала народний метод — дулю в око і пошепотіти — не допомогло. Довелося левоміцетин закрапати, ромашковий компрес покласти. Так і сиджу. Тобто лежу. У ліжку. Куди ж я піду із закритими очима, ще вдарюся, гулю наб'ю, або зламаю собі щось.