Выбрать главу

Олександр Ірванець

Мій хрест

Художник

Ви думаєте – легко? Ой, нелегко. Стою один, обличчям до стіни. Мої ненамальовані лелеки Перепливають небо восени.
Ви думаєте – швидко? Ой, повільно Я опускаюсь вічності на дно. З підрамника волає божевільно Розіп’яте, порожнє полотно.
О, полотно! Ти що не день малієш, Мов шагренева шкіра днів моїх. Великий світ. Всього не намалюєш. І все-таки не спробувати – гріх.
Ви лічите на метри чи на літри, На тонни й грами всепланетний скарб, А в мене світ вміщається в палітру. В одну палітру. В кільканадцять фарб. Вона – мій еталон між еталонів, Супутниця у швидкоплинних днях. Свої замерзлі, втомлені долоні Відігріваю на її вогнях.
Вона – моя непройдена дорога На ручці пензля, мов на важелі. Ви думаєте – довго? Ой, недовго Живем на незмальованій землі.
Ви думаєте – близько? Ой, далеко Той дивний край, Куди через моря Летять ненамальовані лелеки І білі пелюстки календаря…
Літо 1980 р.

«Хтось говорить про гроші…»

Хтось говорить про гроші, А для мене з цих пір Листя чорної груші — Найдорожчий папір.
Легко не зрозуміти, Затоптати у гній. Найжорстокіша в світі Девальвація мрій.
Осінь 1980 р.

«Вже літня ніч допита до останку…»

Вже літня ніч допита до останку. Вже жовті плями в кленів на щоках. Блювотина осіннього світанку Стікає жовто по моїх шибках. На обрії, на шпичаках чорнолісу Докорчуються трупики ідей. Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса, З туману виповза осінній день.
Каноничі, 1980 р.

Перший сніг

Ніякий сніг не вічний. Але цей — Не вічний двічі. Першість завше тлінна. Мої слова загрузли по коліна У синьому снігу твоїх очей.
Вмерзають, мов очеретинки, в лід. Й ця осінь – до незвичності холодна, І на небес розчахнутому тлі — Відбілені розлукою полотна,
І я – самолюбивий до плачу, В стремлінні до пріоритету впертий, — Я сам собі ледь чутно шепочу: «Якщо вже бути снігом – то не першим…»
І білий сніг, холодний хліб зими, Торкаючи замерзлими вустами, У долі я прошу: «Благослови Цих світлих днів розтоптані кристали…»
Листопад 1980 р.

Багатообіцяюча пісенька

Все-таки ще по-божому З нами життя обійшлось: Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось.
Кожному незнаменитому — Слави фужер лимонадний, Кожному Мартіну Ідену — Власний ілюмінатор.
Кожній біді непрошеній Протиставляють волю, А голові непорожній — Крука над головою.
Кожній дрібноті службовій Є мрія про вознесіння. Кожній великій любові — Пишне, бучне весілля.
Кожному, кожному, кожному, Кожному знайдено щось. Що ж мені, що ж мені, що ж мені? Що ж?

Журавель

Я журавель. Той самий, що у небі. Той самий – не синиця у руці. Як проти сонця глянути на мене, То наче сонце взято на приціл. Щось шемрало мені в громах полемік: «Хіба ж це та, омріяна зоря? Ти ж – журавель, а не нічний метелик, Чому ж летиш на світло ліхтаря?» Хіба їм зрозуміти, недотепам, На попелищах нетривких святинь, Коли навколо ніч, холодна й темна, А той ліхтар – він все-таки світив!.. Це потім лиш, безсонними ночами Я зрозумію з болем і з жалем, Що навіть з перебитими ногами Я все-таки лишаюсь журавлем. Сніги січневі і сади травневі, Я вас чекав, я довго вас шукав.
Я вільний журавель. Я знову в небі. Твоя синиця – у твоїх руках.