Тепер нагорi, в хить-хить-хатках, зосталися тiльки тi вченi, котрi говорили по-нiмецькому: нiмцi, австрiйцi та швейцарцi, по троє в лiвiй i правiй хатцi.
На превеликий жаль, цi шестеро вчених нiяк не могли дiйти згоди. Майже через кожне третє слово виникали суперечки, i не раз гойдалка з колод починала так сильно хитатися, що обидвi хатки аж з мiсця зсовувались, i тi вченi, котрi вже стояли пiд горою, перелякано розбiгались, бо думали, що вони впадуть.
На щастя, шестеро вчених у хатках швидко вгамовувались, але, на жаль, ненадовго. Бо незабаром знов спалахувала суперечка.
"Сокира -- чоловiчого роду! Бо сокира подужає наймiцнiше дерево!" -- гукав солiдний швейцарець iз лiвої хатки.
"Нi, жiночого! -- заперечував австрiєць iз правої хатки. -- Бо сокира гостра, як жiночий язик!"
"Усе не так! -- пискливе озвався нiмецький професор теж у правiй хатцi. -- Сокира -- i те, i те. Вона допомагає жiнцi в господарствi й чоловiковi на роботi. Треба, щоб сокира була середнього роду!"
I знову хить-хить-хатки сильно розгойдувались, i знов ученi внизу розбiгались на всi боки. Вони боялися, що хатки попадають їм на голови. А крик угорi ставав усе запальнiший:
"Павук... Вiн... Вона... Воно... Вулиця... Вiн... Нi, вона!.. Воно!.."
Той крик аж розполохав усiх птахiв у околицi.
Коли вченi, що стояли бiля пiднiжжя пагорба, побачили, що хатки розгойдуються дедалi дужче, вони вирiшили врятувати життя своїм шiстьом колегам нагорi й допомогти їм при розподiлi iменникiв. Вони назбирали на березi Євфрату плескатих камiнцiв, надряпали на кожному нiмецький iменник i скидали тi камiнцi на купу. Купа вийшла чимала. Потiм попросили, щоб iз кожної хатки спустили їм мотузку й поприв'язували до тих мотузок по великому порожньому кошевi метрiв на два вiд землi. Третiй кiш поставили бiля купи камiнцiв зi словами. Коло цього коша став найвищий з учених -- негр iз Африки, що мав зрiст два з половиною метри.
"Панове! -- гукнув вiн. -- Я беру всю справу в свої руки. А то шановнi швейцарцi, австрiйцi та нiмцi, боюсь, нiколи не дiйдуть згоди! Будь ласка, гукайте менi згори, якого роду яке слово! Слова чоловiчого роду я кидатиму в правий кошик, жiночого -- в лiвий, а середнього -в оцей, що стоїть передi мною! Ну, починаймо!
Високий негр узяв з купи камiнець i голосно гукнув: "Берг!" (Гора.)
Згори хором вiдповiли: "Вiн!"
I камiнець полетiв у правий кошик.
"Танте!" (тiтка) -- гукав африканець.
Ученi вiдповiли: "Вона!"
Камiнець полетiв у лiвий кошик.
"Шiф!" (судно) -- гукнув негр.
Згори й звiдусiль залунало: "Вiн!", "Вона!", "Воно!" Але найгучнiше гукали: "Воно!" I високий учений кинув камiнець у кошик перед собою.
Далi пiшло куди жвавiше -- слово за словом, камiнець за камiнцем. Але незабаром у лiвому кошi назбиралось забагато камiнцiв, так що гойдалка з лiвого боку почала вiдчутно перехилятись униз. Вчений-негр швидко кинув у правий кiш три повнi жменi камiнцiв, не дивлячись, якi слова стоять на них. Але тепер гойдалка перехилилась на правий бiк. Шестеро вчених у хатках зарепетували на гвалт: вони боялись упасти. Тодi високий африканець навмання кинув жменю камiнцiв у лiвий кiш i зразу ж набрав другу жменю. Але цього разу гойдалка врiвноважилась, i чорношкiрий учений, зiтхнувши з полегкiстю, бездумно висипав ту жменю в кiш перед собою.
Випадково африканцевi тодi попали в жменю всi слова, що позначають частини людського тiла. Так i вийшло, що цi слова в нiмецькiй мовi навперемiшки то чоловiчого, то жiночого, то середнього роду. "Шенкель" (стегно) -- вiн, "ваде" (литка) -- вона, а "кнi" (колiно) -- воно. "Гальс" (шия) -- вiн, але "аксель" (плече) -- вона, а "кiн" (пiдборiддя) -- воно. "Мунд" (рот) -- вiн, "назе" (нiс) -- вона, "ор" (вухо) -- воно. "Шедель" (череп) -- вiн, "штiрн" (лоб) -- вона, "генiк" (потилиця) -- воно, "фус" (ступня) -- вiн.
Спочатку вченi хотiли повибирати хибнi камiнцi й повикидати у вiдповiднi кошi. Та це було, по-перше, важке дiло, по-друге -- нудне, а по-третє -- небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зiтхнувши, лишили все як було i тiльки всi дальшi камiнцi розподiляли особливо старанно.
Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, вiн упустив кiлька камiнцiв, що належали до лiвого коша, в кiш перед собою. Так i вийшло, що в нiмецькiй мовi слова "вайб" (жiнка), "медхен" (дiвчина), "фройляйн" (панна) i "гун" (курка) --середнього роду, хоча слiд би -жiночого.
Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кiнець кiнцем вони були радi, коли розподiлили й нiмецькi iменники й останнi шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.
Радi й задоволенi тим порядком, що його навели, всi вченi знов сiли на корабель i попливли Євфратом униз до Басри й далi, до Перської затоки, а тодi чимшвидше роз'їхались по своїх країнах -- писати про нововпорядкованi мови грубезнi книжки.
А хить-хить-хатки й далi погойдувались пiд вiтром, аж поки одного дня приїхали американськi вченi-археологи, велетенськими кранами познiмали їх iз пагорба разом з колодами й вiдкопали в пагорбi половину Вавiлонської вежi. Вiдтодi хить-хить-хаток нема. Але кожен словник i кожна граматика -- це доказ, що колись вони були на свiтi.
Коли прадiдусь докiнчив свою оповiдку, я спитав:
-- А справдi таке колись сталося?
-- Любий мiй Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь, -- якщо в оповiдцi є змiст, то вона правдива й тодi, коли насправдi розказаного не було. Зрозумiв?
-- Нi, не зрозумiв!
-- Дарма! В десять рокiв ще не обов'язково розумiти все. Їсти хочеш?
-- Як вовк, прадiдусю!
-- Слава богу! Тепер горiшня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходiм додому.
Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якiй того дня вiтер аж ревiв, i вернулись додому обiдати.
На обiд була смажена скумбрiя з картопляним салатом, i горiшня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона бiльш i словом не згадала про пудинг, тiльки спитала, де ж дошки з новими абетковими вiршами.
-- Сьогоднi ми не записували вiршiв, а розказували просто з голови, -- пробурчав прадiдусь, бо вiн непохитно вiрив, що горiшня бабуся не тямить у поезiї.
-- Пiсля обiду ми знов вiршуватимемо на дошках, -- сказав я примирливо. -- Тодi принесемо вiршi сюди!