-- Скоро дванадцята!
-- Час обiдати! Бери свою дошку, ходiмо додому.
Вдома, у горiшньої бабусi, пахло гороховою юшкою, i це менi не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, i це трохи заспокоїло мене.
Бабуся через плече спитала, якi вiршi ми складали, i я розповiв їй, що ми вiршували вдвох -- один починав, другий кiнчав.
-- А хiба можна й так? -- здивувалась горiшня бабуся, мiшаючи горохову юшку.
-- Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних вiршах. Тодi вiн починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.
-- Щира правда, -- зiтхнула горiшня бабуся. -- Це я добре знаю.
-- А, то ви теж вiршуєте? -- спитав я.
-- Таке вигадав! Хто ж мовить про вiршування? Я говорю про куховарство! Йди до вiтальнi, обiд зараз буде готовий.
Я вийшов з кухнi набурмосений, i зразу по тому горiшня бабуся подала до вiтальнi обiд.
Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помiтила, говорив про вiршування. Прадiдусь теж пiдтримував розмову з усiєї сили, бо вiн хотiв вивiдати, чи бабуся щось тямить у вiршах.
-- Нашою мовою трохи легше вiршувати, нiж iншими! -- зауважив вiн.
-- Чому це? -- спитала горiшня бабуся.
-- Бо в нашiй мовi слова можна переставляти на всякi лади.
-- Не розумiю, -- буркнула бабуся.
-- А ось ми зараз випробуємо! Вiзьмiть, наприклад, таку фразу: "Горохова юшка -- дуже поживна їжа для родини".
-- Щира правда! -- погодилась бабуся i скоса зиркнула на мене. Я примусив себе хутенько проковтнути три ложки юшки. А прадiдусь сказав:
-- Спробуймо змiнювати фразу, переставляти слова!
Поки прадiдусь i горiшня бабуся набирали собi по другiй тарiлцi юшки, я, зiтхнувши з полегкiстю, поклав ложку й почав перебудовувати речення:
-- Горохова юшка -- поживна їжа для родини. Горохова юшка для родини -- поживна їжа. Горохова юшка -- поживна родинна їжа. Поживна їжа для родини -- горохова юшка. Для родини горохова юшка -- поживна їжа. Для родини...
-- Годi, а то вiдiб'єш менi апетит! -- гукнула горiшня бабуся. -Вже кишки в животi перевертаються. I взагалi за столом щоб нi слова про вiршування. I щоб юшку виїв до дна, а то солодкого не дiстанеш!
Довелося знову брати ложку й давитися юшкою. А прадiдусь зловтiшне поглядав на мене. По-перше, тому, що я мусив доїдати юшку, а по-друге -- бо тепер мав за доведене, що горiшня бабуся не знається на вiршуваннi.
Але щодо цього я мав iншу думку. За пудингом виявилося, що я не помилився. Бо прадiдусь сказав:
-- Фруктовий пудинг -- дуже смачний. Але для вiршiв вiн не годиться.
I тодi горiшня бабуся здивувала його, вiдповiвши:
-- А я читала в "Гамбурзькому листку для чужоземцiв" вiрша нижньонiмецькою говiркою, що так i називається: "Фруктовий пудинг"!
-- Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, -- насмiшкувато сказав прадiдусь.
-- Чом не знаю? Знаю! -- гукнула бабуся. I справдi -- проказала напам'ять довгого вiрша, в якому раз у раз повторювалися слова: "Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!"
Поки вона декламувала того вiрша, прадiдусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не пiдносячи її до рота.
Горiшня бабуся, звичайно, помiтила це -- i, тiльки-но доказавши вiрша, сказала:
-- Та їж, нарештi, пудинг! Ти менi зовсiм голову заморочив! Вiдколи ви з Хлопчаком вiршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Вiд завтра щоб за їжею нi слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вiрша.
-- Ох ти господи! -- вигукнув прадiдусь. -- Якi розумнi речi говоряться часом у цьому домi!
Вiн важко встав з-за столу, i обiд скiнчився.
Я хотiв був допомогти бабусi прибрати зi столу, але вона погнала нас, чоловiкiв, назад до нашого Содому i Гоморри, бо в кухнi волiла бути сама.
Прадiдуся так здивувала її поведiнка, що вiн забув узяти нашi дошки. I я теж забув. Але я забув навмисне, бо хутенько прослизнув до кухнi й глянув, чи не поставлено ще оцiнок.
У коморi прадiдусь сказав:
-- Я вже шiстдесят два роки знаю твою горiшню бабусю, Хлопчак, але що вона знає напам'ять вiршi з "Гамбурзького вiсника для чужоземцiв", сьогоднi довiдався вперше!
Похитавши головою, вiн сiв на ослiнчик, пiдтяг до себе старого кошика для бiлизни, взяв у руку широкого короткого ножа i заходився вирiзати корковi поплавцi для Крiшона Кульги. I зразу примружив очi й випнув нижню губу. Тому я тихенько сiв на стосик коркових плиток i став чекати оповiдки.
I прадiдусь почав, без довгого вступу, нову оповiдку. Вона називалася:
СТОНОЖИЧ I ЖУК-СКАРАБЕЙ
У вогкому закутку садка, де ростуть мокрець та незабудки, жив самотнiй стоножич на iм'я Томас. Жуки, черв'яки, слимаки та iнша жива дрiбнота в околицi дуже шанували його, бо вiн мав добре серце, прегарнi манери й чарiвну ходу. Годi описати словами, як легко й грацiйно Томас переставляв свої дев'яносто шiсть нiг. (Чотири ноги вiн, на жаль, утратив невiдомо де.) Здалека й зблизька збiгалась та дрiбнота подивитись, як вiн вiдбуває свою славнозвiсну ранкову прогулянку мiж своєю нiркою в землi та молоденькою берiзкою.
Томас не дрiботiв, не виступав, не марширував i не плазував. Вiн нiби котився на оксамитових колiщатках -- така плавка, тиха й грацiйна була його хода.
Одного дня в садку з'явився жук-скарабей, що мав звичку лiчити, вираховувати, дослiджувати та вимiряти. Коли Томас вийшов на свою прогулянку, той скарабей бiг за ним на вiдстанi трьох своїх довжин аж до берiзки й назад до нiрки, потiм сховався пiд грибом i на цiлих три днi заглибився в надзвичайно складнi обрахунки.
На третiй день жук закiнчив тi обрахунки i негайно подався до Томаса, щоб сказати йому результат.
"Шановний пане стоножичу, -- сказав вiн. -- Ви знаєте, що ваша хода славиться серед живої дрiбноти?"
"Це в мене спадкове, -- скромно вiдповiв Томас. -- Мiй батько був вiдомий скороход, а мати -- директриса комарячої балетної трупи. Моя хода -- це просто успадкований хист".