На гiлочки посадив?
Звiдки i з чого вiн виник -
Свiт несподiваних див?"
"О'кей! -- задоволене сказав Фреддi. -- Першу строфу ми вже склали".
"Та тiльки пiсочниця покаже, чи ця строфа добра", -- проклекотiв пугач.
"Вже показує! -- замахала парасолькою мiс Джулiя Амбрелла. -Дивiться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пiсочницi настає лiто!"
Мiс мала рацiю: з весняного краєвиду зробився веселий лiтнiй; пiд яблунями короткi тiнi. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про лiто. Фреддi просурмив:
"Довге, тепле, щедре лiто,
Соками ущерть налите!"
А мiнгер де Вiльдер прокрекотав:
"У саду й на полi дай
Нам багатий урожай!"
Але краєвид у пiсочницi анiтрохи не змiнився вiд цих вiршiв. Тiльки квiтковi бруньки дуже повiльно закруглились у малесенькi зеленi кульки. Тодi матросовi Петару спали на думку два рядки. Вiн сказав:
"Рiк достигає неквапливо,
Як плiд, згинає гiлку вниз".
I затнувся. Але мiс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докiнчила:
"Ох, далебi, це справжнє диво!
Коли не вiриш -- подивись!"
На жаль, ця строфа зовсiм не подiяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарнi. Яка шкода, що рядки мiс Амбрелли не такi гарнi".
Англiйська мiс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку мiцнiше, наче шпагу.
Тодi молодий матрос раптом засмiявся й гукнув: "Уже є!" I сказав:
"I, нiби невеличке диво,
На гiлцi Вiчностi завис".
Старий пугач iз сумнiвом похитав головою, вислухавши цi два рядки. А проте вони мали успiх, хоча й повiльний, нерiшучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсiнькi кульки на деревах зачервонiлися, а в струмочках з'явились крихiтнi довгастi вербовi листочки, що пливли за водою, нiби невеличкi байдарки.
Фреддi, що зроду не бачив осенi на селi, збентежено спитав: "Що тут дiється?"
"Мiй любий, -- вiдповiла сивоголова панi Штенграхт, пiднявши вказiвний палець, нiби тiтуся в дитячiй книжцi. -- Осiнь настає, поспiли яблука i сливи".
"О! -- зрадiв доктор Меньє. -- Ви знову почали вiрша. Будь ласка, скажiть iще раз!"
Панi Штенграхт повторила, вже не пiднiмаючи пальця:
"Мiй любий, осiнь настає,
Поспiли яблука i сливи".
"Сливи... -- прошепотiв доктор Меньє, заплющивши очi. -- Сливи..." -- Потiм тихо повторив:
"Мiй любий, осiнь настає,
Поспiли яблука i сливи".
Трохи помовчав, розплющив очi й докiнчив:
"Та скоро взнаєш ти, що є
Мiж них i кислi, i червивi!"
Цього вiрша всi мандрiвцi почали завзято вихваляти.
Тiльки Лi, капiтан джонки, не сказав нiчого, бо в Китаї вiршi складають не так.
Вiд цих чотирьох рядкiв яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побурiла, а в пiсочницi раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.
Та незабаром останнi снiжинки вляглись, нiби опав бiлий серпанок, i невеличкий краєвид став увесь бiлий, бiлий, бiлий... На свiтлому снiговому покривi виднiли темнi силуети голих деревець та чорнi рейки залiзничної колiї, обiч яких праворуч i лiворуч громадилися снiговi валики.
На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причепленi не товарнi вагончики, а пасажирськi.
Фреддi, не довго думаючи, вигукнув:
"А, Бе, Ве, Ге, Де -
По снiгу колiя веде!"
Але вiрш був поганий, i старий пугач сердито труснув головою.
Всi почали завзято римувати "снiг" i "бiг", "лiд" i "слiд". Але пiсочниця лежала незмiнна в своїй зимовiй красi.
Коли мандрiвцi нагородили цiлий ворох вiршiв i все без успiху, вони дуже засмутилися. Тiльки кругле, мов мiсяць, обличчя капiтана джонки, як завжди, усмiхалось. Пан Лi навiть став навколiшки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, i колеса цокотiли по рейках так тихо, наче їхали по оксамитi. Нарештi капiтан джонки пiдвiвсь i сказав пiвголосом:
"Тихiш гуркочуть колеса,
Присипав колiю снiг.
Тягнуться чорнi рейки
Ген через бiлий свiт.
Де ж сестра моя нинi,
Що бачив я влiтку її?
На бiлих плечах у неї
Чорнiло плетиво кiс".
Товариство зустрiло цi слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарештi Фреддi спитав: "Хiба це вiршi?"
Пан Лi всмiхнувся й мовчки показав на скриньку. Тодi всi вирячили очi в неймовiрному подивi.
Бо в пiсочницi стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрiвцiв: тут стояв доктор Меньє з лiвою рукою в кишенi штанiв, i там теж стояв вiн, малесенький, нiби олов'яний солдатик. I так само з рукою в кишенi.
Тут лопотiв крильми баклан -- i там вiн, малесенький, як бджола, лопотiв крильми над поїздом.
Раптом Фреддi спитав: "А де ж я?"
Мандрiвцi придивились уважнiше -- i справдi не знайшли Фреддi серед своїх мiнiатюрних портретiв. А тi саме сiдали у вагончики. Матрос Петар залiз у паровозну будку, Лi сiв у вагон-ресторан, мiнгер де Вiльдер допомiг панi Штенграхт та мiс Амбреллi пiднятися в купе першого класу, баклан сидiв на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фреддi не було нiде.
"Де я? Я загубився!" -- схвильовано загукав той.
"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", -- сказав Лi.
"Де ж? Де? Не рушайте!" -- кричав Фреддi.
Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця -- власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як "заєць", залiз пiд перший вагон.
Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.
Фреддi збентежено сказав: "Я нiколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"
Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.
Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.
"Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!" -- гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...
Так, раптом хтось сказав: