-- Не розумiю.
-- Рiч ось у чому: коли в моєму вiршi стоїть "я", то йдеться про самого цiсаря, що носить корону.
-- Звiсно, прадiдусю.
-- А де стоїть "ти", там iдеться про когось такого, що має право казати цiсаревi "ти", -- скажiмо, про його брата, герцога!
-- А, тепер розумiю, прадiдусю! Той, про кого сказано "вiн", уже дальший вiд цiсаря, але знає його, -- наприклад, слуга.
-- Атож! Але читай уже свого вiрша.
Я пiдвiвся, став як слiд, уклонився й прочитав iз соснової дошки свого вiрша:
Химерний шпак
_Я_ маю удома ручного шпака.
_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!
_Вiн_ довго дивився, як грається Труда:
_Вона_ колiщатко качала повсюди.
_Воно_ все котилось, а шпак торопiв;
_Ми_ все ж розумнiшi, мабуть, вiд шпакiв.
_Ви_ знаєте, в чiм їх рiзниця з людьми?
_Вони_ мають голови меншi, нiж ми!
-- Просто казково в тебе вийшло! -- похвалив прадiдусь захоплено. -- Але щодо великих i малих голiв -- це таке дiло... От, наприклад, у найрозумнiшого на островi чоловiка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнiшого -- Гайна-Яйце -- величезна голова з водянкою.
-- Але ж я не навсправжки, прадiдусю! -- вигукнув я. -- То ж я жартома так написав!
-- Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.
Раптом на вулицi хтось пронизливо свиснув i гукнув:
-- Агов, Хлопчак!
То був голос Джоннi-Свистуна. Вiн зразу ввiйшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадiдовi, що я обiцяв йому погратися сьогоднi в краб'ячi перегони.
-- Обiцянки треба дотримувати, -- вiдказав прадiдусь, i ми з Джоннi вийшли. Я був радiсiнький, бо пiсля стомливого вiршування краб'ячi перегони -- чудовий вiдпочинок.
Я взяв обидвi дошки, занiс їх додому, до горiшньої бабусi, а потiм iз Джоннi-Свистуном рушив проти вiтру на берег.
Джоннi пробував свистiти, але вiтер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губiв. Власне, Джоннi вмiв свистiти не краще за iнших хлопцiв. Прiзвисько "Свистун" вiн успадкував вiд свого дiда Мiхеля -- той щовечора стояв на причалi й висвистував матроськi пiснi. Бiля цього причалу, на якому Мiхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джоннi й збирались улаштувати краб'ячi перегони. Для цього ми забродили босонiж у неглибоку воду, вишукували мiж водоростями та камiнням крабiв-самiтникiв, що живуть у мушлях, i клали їх на який-небудь камiнь, що виглядав з води.
Краби-самiтники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугастi мушлi починали ворушитись, кiлька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-пiд мушлi, i краб iз своїм домочком на спинi повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби першi попадають у воду, вигравав.
Здебiльшого перемагав Джоннi, бо вiн ретельно вибирав крабiв. А я завжди брав перших-лiпших, тому менi часто попадався такий дурний, що не мiг навiть знайти краю каменя.
На жаль, того дня перегонiв у нас не вийшло: вiяв сильний вiтер, i на берег накочувались великi буруни. Високi хвилi наближалися, розбивались на пласкому березi в бiлу пiну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пiсок водоростi, пляшки, скiпки та дохлих рибинок, злизували їх назад i знов викидали.
Така погода не годилася для краб'ячих перегонiв. Крiм того, морський вiтер продимав на нас усi куртки та светри, тож ми невдовзi сховались у нашу шлюпку -- "Шкiряну Лiзбет" i почали гратись у корабельну аварiю. Вдавали, нiби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джоннi кермував, а я мусив заспокоювати пасажирiв. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: "Спокiйно, спокiйно, панове!" Та й Джоннi за стерном було нелегко.
Але, як смеркло, ми нарештi допливли до рятiвного берега. Прорвалися крiзь прибiй i з небезпекою для життя витягли з води мiльйонерку, що випала з човна в прибiй. За це вона подарувала нам коробку з-пiд капелюшкiв, повну дiамантiв, а крiм того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джоннi вирiзав тi ордени складаним ножиком iз викинутих на берег коркових поплавцiв.
Коли я прийшов додому вечеряти й показав горiшнiй бабусi свiй орден, вона тiльки сказала: "О господи!" -- бо поплавець, на жаль, був трошки в смолi. Але прадiдусь похвалив Джоннi й мене, бо ми врятували з прибою мiльйонерку. Тiльки коробка дiамантiв страшенно обурила його.
-- Коробок з дiамантами нiхто в рятувальнi човни не бере! -вигукнув вiн. -- У такому човнi дорогий кожен дюйм мiсця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запаснi весла. Оце справжнi коштовностi для жертв корабельної аварiї. Дiаманти викидають за борт! Бо це тiльки зайвий баласт! -- Прадiда просто-таки розгнiвили тi дiаманти.
Але горiшня бабуся тiльки похитала головою й ущипливо сказала:
-- Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи вiн тепер не в морi! А тепер гайда в лiжко обидва! "Моряцькi щорiчники" у вiтальнi.
Ми з прадiдусем слухняно вийшли з кухнi, взяли по два щорiчники й пiднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворi завивав вiтер i вiконницi стукотiли.
Коли я вже лежав у лiжку й читав оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потiм дверi рипнули, i до мене прослизнув прадiдусь iз дошкою пiд пахвою.
-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- а я пiсля обiду склав ще одного вiрша, дуже важкого. Хочеш послухати?
-- Авжеж! Це теж вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно"?
-- Звичайно. Вся премудрiсть "я-ти-вiн-вона-воно" в шести рядках. Слухай же!
Прадiдусь прокашлявся й розказав коротенького вiршика:
_Я_ -- цiсар,
_Ти_ -- мiй щирий-друг,
А _вiн_, _вона_, _воно_ -- знайомi.
_Ми_ маєм найвiрнiших слуг,
_Ви_ всiх вiтаєте навкруг,
_Вони_ живуть не в нашiм домi.
-- Ну, Хлопчак, як тобi подобається? -- спитав прадiдусь, гордо пiдпершись дошкою.
Я сказав, що вiрш короткий i влучний! Це потiшило прадiдуся. Вiн сказав "добранiч" i потихеньку вийшов.
Але, на жаль, горiшня бабуся щось помiтила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збiгла по сходах i розкричалась:
-- Ви вже й уночi починаєте вiршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домi таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми простi люди з моторним катером, а не якiсь там лаццаронi й туттi-фруттi!
-- Ох, Маргарето! -- простогнав прадiдусь. -- Не вживай чужоземних слiв, коли не розумiєш їх!
Але те зауваження тiльки пiддало жару бабусi.
-- Справдешнi туттi-фруттi -- обидва! -- повторила вона. -- Й лаццаронi! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку -- i гайда в лiжко!
Я почув, як прадiдусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув свiтло i вдав, нiби сплю.
Але горiшня бабуся тiльки на мить просунула голову в дверi, сказала "добранiч" i спустилась униз, до своєї спальнi.
А я скоро заснув, не дочитавши оповiдки про матроса, що знав тюленячу мову.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
у який я познайомлю вас зi своїм горiшнiм дiдом,
дядьками Гаррi та Яспером i чотирма золотими рибками.
Виникає сильна пiдозра, що горiшня бабуся потай вiршує.
Надходить радiсна звiстка про те,
що прибуває наш моторний катер.
З'ясовується, мiж iншим, що малi слова
так само важливi, як великi,
i що моряки -- страшеннi ласуни.
На ранок вiтер трохи вщух. Правда, вiдчиняючи вiкно, я чув, що прибiй ще шумить на березi, але вiконницi вже не торохтiли, а внизу, на Трафальгарськiй вулицi, стрибали горобцi. Отже, вiтер був невеликий. За снiданком бабуся не називала нас нi "фруттi", нi "лаццаронi", а тiльки сказала:
-- Вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно" стоїть у сiнях.
Прадiдусь моргнув менi. Це означало: "Буря минула!" Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб iти через вулицю; прадiдусь узяв пiд пахву дошку з вiршем, а я -- "Моряцький щорiчник".
-- Нащо тобi книжка? -- спитав прадiдусь.
-- Я хочу прочитати вам оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову.
-- Молодець, Хлопчак! Але до рiзницi мiж мовами ми ще не дiйшли. Крiм того, про це я розповiм тобi iншу оповiдку. Кращу вiд твоєї, що в книжцi.