Привезли й новий "Моряцький щорiчник". Його я зразу захопив у свої руки, щоб узяти з собою в лiжко, й раненько подався з ним нагору до спальнi, в якiй мав тепер спати вдвох Iз дядьком Гаррi. Я сподiвався, що вiн скоро прийде й розкаже менi про якiсь пригоди в морi. Але, на жаль, вiн Iще пiшов провiдати свою дiвчину, Президентову Хельгу, а коли прийшов пiзно вночi додому, я вже давно спав.
ДЕНЬ П'ЯТИЙ,
у який я радо познайомлю вас
iз Президентовою Хельгою.
В цей день показано лихi наслiдки
недоладно початих оповiдок.
I те, як треба лестити жiнкам.
Докладно змальовано пре-чу-дову комiрчину на горищi
i з подивом з'ясовано, що мiй долiшнiй дiд також вiршує.
А закiнчується день приємним почуттям,
що я -- багата людина.
Наступний день знову був вiтряний, навiть дуже вiтряний. Тому вугiлля нашого катера можна було вивантажувати лише на третiй день, i моя горiшня бабуся та дядьки Яспер i Гаррi використали вiльний день, щоб полагодити маленьку шлюпку з катера, бо вона почала протiкати. На жаль, для цього їм доводилось цiлi години товктись у рибальськiй коморi, а це зовсiм не подобалось менi й прадiдусевi. Бо хiба можна розказувати оповiдки й складати вiршi, коли тобi заважають стук молоткiв, диркання пилки та шурхiт рашпилiв.
-- А знаєш що? --- сказав прадiдусь. -- Ходiм у долiшнє селище, будемо розказувати оповiдки на горищi в твоєї долiшньої бабусi. Там спокiйнiше!
-- Але ж долiшня бабуся не любить вiршування!
-- А нащо казати їй, що ми хочемо вiршувати? Ходiмо!
Ми обмотали шиї шарфами, надiли свої синi шапки й потупали проти вiтру вниз, у долiшнє селище. Про всяк випадок ми взяли з собою два теслярськi олiвцi. Долiшня бабуся, як завжди, сидiла в Пташинiй кiмнатi над кросенцями й дуже здивувалася раннiм гостям.
-- Чому завдячую таку честь, панове? -- спитала вона.
-- Ми втекли вiд вiтру, Анно, -- сказав прадiдусь. -- Сьогоднi дме, як скажений. Що це за прегарний взiрець ти гаптуєш?
-- Квiти, Хлопчак! -- вiдповiла вона.
(Мого прадiдуся теж, як i мене, прозивають Хлопчаком. Тiльки вiн Великий Хлопчак, а я -- Малий Хлопчак, або Хлопчачок.)
-- I ти сама їх придумала, Анно?
-- Аякже! Я вишиваю тiльки за власними взiрцями.
-- Так це ж пре-чу-дово, Анно! Ти справжня художниця!
-- Ет, є про що говорити, -- вiдказала долiшня бабуся задоволено. -- Зробити вам лимонної шипучки?
Я, звичайно, хотiв уже сказати "так", але прадiдусь усмiхнувся, нишком моргнув менi й заявив, що ми тiльки-но пили за снiданком какао.
Потiм вiн знову заговорив про пре-чу-довi гаптованi квiти.
-- Коли ти сидиш отак у своїй Пташинiй кiмнатi й вишиваєш, -сказав вiн, -- я щоразу згадую Геную, Анно! Там я бачив у однiй п'єсi славнозвiсну артистку, i в тiй п'єсi також була кiмната з опудалами пташок. Достоту як оце в тебе!
-- Ну, ти ж i лестун, Хлопчак! -- сказала долiшня бабуся.
Прадiдусь приклав руку до серця й мовив:
-- Анно, я присягаюся, що не жартую. У тебе що не глянь, усе люксове. Правда ж, Хлопчачок?
-- Атож, -- пiдтвердив я, -- у вас усе люксове, бабусю. А якi гарнi книжки! От наприклад, "Альбом з iсторiї Нiмеччини".
-- А що це за альбом? -- удавано зацiкавився прадiдусь.
-- Вiн зроблений зi справжнiх сигаретних рекламок, -- пояснила долiшня бабуся. -- Якоб сам їх понаклеював.
-- Та невже, Анно! Я мушу подивитись!
-- Тодi збiгай принеси, -- сказала менi долiшня бабуся.
-- Та нащо, Анно! -- вигукнув прадiдусь. -- Такi старовиннi речi треба розглядати на горищi. Саме це в твоєму домi здається менi пре-чу-довим! У Пташинiй кiмнатi гаптують квiти, а на горищi розглядають старовиннi речi. Оце я називаю "люкс"! Ходiмо, Хлопчак, веди мене нагору!
Долiшня бабуся бiльше не посмiла перечити, а тiльки з найприязнiшим обличчям назвала нас "шибениками" й вiдпустила.
Перед дверима до горища простягся й спав сенбернар Уракс. Дуже дивно, але вiн не почув, як ми ввiйшли. Та це, мабуть, тому, що тут, нагорi, дуже гучно свистiв вiтер, стукотiли вiконницi й деренчала черешня. Уракс довго позiхав та потягався, поки нарештi пропустив нас у дверi. А потiм почав стрибати на нас, лизати нам обличчя й руки i взагалi нiзащо не хотiв вiдчепитись. Тодi ми взяли його з собою на горище, наказали "ляж" i самi сiли пiд круглим вiконцем на старому матрацi. "Альбом з iсторiї Нiмеччини" ми поклали на дошки з розiбраного лiжка.
-- Все вийшло якнайкраще, прадiдусю! -- сказав я.
-- Так, Хлопчак, коли хочеш чогось домогтись вiд жiнки, треба їй лестити. Але я скажу щиро: в твоєї долiшньої бабусi справдi є смак. Оця комiрчина на горищi схожа на цiлий роман. Чого лишень тут не висить, не стоїть i не лежить! Навiть мармурова голова англiйської королеви Вiкторiї!
-- Влiтку вона завжди стоїть серед квiтiв! її взяли з англiйського судна, викинутого на берег. Портрет турецького султана, що висить у вiтальнi, теж звiдти.
-- Добре, що ти згадав про султана, Хлопчак, менi це нагадало про ту оповiдку, що я хотiв розказати тобi сьогоднi.
Прадiдусь уже випнув нижню губу й примружив очi, аж раптом Уракс, сенбернар, що лежав у нього бiля нiг, занепокоївся й повiльно звiвся на всi чотири.
-- Тихо, Ураксе! Ляж! -- наказав я. -- В прадiдуся з'явилась думка!
Але це не справило на собаку нiякого враження. Уракс щосили завиляв хвостом, уривчасто гавкнув i почав дряпати лапою дверi. В ту ж мить ми почули на сходах голоси.
-- Це долiшня бабуся! -- гукнув я, швиденько вхопив "Альбом iз iсторiї Нiмеччини", що лежав на дошках розiбраного лiжка, i поклав собi на колiна.
В ту хвилину ввiйшла долiшня бабуся зi срiбною тацею в руках, на якiй стояли двi склянки з шипучкою й тарiлка з накраяним медовим кексом.
Прадiдусь, крекчучи, пiдвiвся й сказав:
-- Який чарiвний другий снiданок, Анно! Постав тацю на санчата! Дозволь тебе запросити сiсти на оцю пре-чу-дову матроську скриню й хвилинку побути в нашому товариствi. Встань, Хлопчак, так годиться, коли до салону входять дами!
Я слухняно пiдхопився.
-- Нi, нi! -- гукнула долiшня бабуся. -- Сидiть, сидiть! У мене є робота в кухнi. Якоб принiс трiски. Цiлих пiввiдра. Може, й ви з нами їстимете? Я трохи зварю, а трохи засмажу. Решту можна замаринувати!
Долiшня бабуся обережно поставила тацю на санчата, а прадiдусь уклонився й сказав:
-- Щиро дякую, шляхетна панi, ми приймаємо ваше запрошення на обiд!
-- Ох ти ж i жартун! -- захихотiла долiшня бабуся, поправляючи мереживний комiрець. Потiм зробила реверанс i вийшла; Уракс, який, певно ж, не цiкавився оповiдками, вийшов за нею.
-- А що скаже горiшня бабуся, як ми не прийдемо їсти? -- нагадав я прадiдусевi.
-- В неї доволi клопоту з моряками! Вона й не помiтить, що нас нема. А тепер їж i пий, бо у мене в головi нова оповiдка! Напрочуд цiкава, щоб ти знав!
Ми попоїли кексу, випили шипучки й поговорили ще про те, як слiд писати добру оповiдку.
-- В оповiдцi найважливiше -- початок! -- сказав прадiдусь. -- I це має довести тобi моя нова оповiдка. Ти вже наївся?
-- Та ще скибочку з'їв би!
-- Господи! Це ж страхiття, а не апетит! Їж скiльки хочеш! Але оповiдку я почну, тiльки як наїсися. Я не люблю розповiдати тому, хто жує!
Я хутенько запхав у рот весь кекс i проковтнув по змозi швидше. Прадiдусь нажахано вiдвернувся й нiчого не сказав. Аж коли я сказав йому, що вже ситий, вiн знову обернувся i застогнав:
-- Я завжди гадав, що людина вiдрiзняється вiд вовка добрими манерами. Але на твоєму прикладi бачу, що помилився.
-- Я ж так запихався тiльки тому, що хотiв швидше почути оповiдку! Ви ж так гарно розповiдаєте!
-- Ох, Хлопчак, ти вже й лестити вiд мене навчився! Який поганий приклад я тобi подаю! Але сiдай уже. Бо оповiдка рветься менi з язика.
Я сiв на матрац, а прадiдусь -- на матроську скриню, i вiн почав:
ОПОВIДКА ПРО ТРЬОХ ОПОВIДАЧIВ
Колись давно в мiстi Iскiбi жило троє оповiдачiв, що сяк-так заробляли на прожиток своїм хистом. Щодня виходили вони на базар, щоб там знайти слухачiв i, може, заробити кiлька пiастрiв. Але в той час торгiвля зi Стамбулом завмерла (бо на шляху купцiв пiдстерiгала ватага розбiйникiв), отож товари подорожчали, а грошей стало обмаль, i троє оповiдачiв не знали вже, як їм прохарчувати свої родини.