-- Добридень, Якобе! -- привiтався з ним прадiдусь.
-- Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обiдом?
-- Дякую, дякую, Якобе! Краще опiсля.
Ми сiли за стiл i взяли собi що хто дужче любив: вареної трiски з петрушковою пiдливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу -- для цього треба чималенько уваги й спритностi.
Пiсля їжi нам, чоловiкам, подали до Пташиної кiмнати грог i лимонад.
Долiшня бабуся лишилась у кухнi -- помити посуд.
Дивно, але долiшнiй дiдусь дуже зацiкавився нашими вiршами.
Довелось розказати йому всi, якi ми пам'ятали. Вiн слухав, i його чорнi вусики аж тремтiли вiд задоволення. Довелось пообiцяти, що ми потiм прочитаємо йому всi нашi вiршi.
Пiсля третьої склянки грогу долiшнiй дiдусь напустив на обличчя таємничий вираз i вийняв iз жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.
-- У цiй вазi долiшня бабуся тримає повну збiрку моїх творiв, -мовив вiн. Потiм випустив на стiл цiлу купу згорнених дудочкою папiрцiв, перев'язаних барвистими стьожечками.
-- Невже ви теж вiршуєте, дiдусю? -- спитав я.
-- Так, Хлопчак, -- сказав вiн несмiливо. -- Вiршую! Але тiльки з якоїсь нагоди, розумiєш? Коли твоя долiшня бабуся розсердиться на мене, я ввечерi кладу їй на подушку вiрша. Вона це любите. Цi вiршi вона називає своїми "подушковими вiршами" й ховає їх у оцiй вазi. Але я не повинен цього знати. I ви глядiть не викажiть, що я знаю цей сховок!
-- Слово честi! -- сказали прадiдусь i я. А тодi ми розгорнеш декотрi дудочки й прочитали вiршi.
На першому папiрцi почерком долiшньої бабусi було написано:
"Цього вiрша, склав Якоб коли я в ранцi на нього сердилась за те що напився грогу".
А нижче почерком долiшнього дiдуся:
Часом серце, люба Анно,
Нам турбота тисне зрана.
Треба, щоб її забути,
Грогу доброго хильнути,
I збагне людина вмить,
Як їй буть i що робить.
*Твiй Якоб*
-- Гарний вiршик, Якобе, -- похвалив прадiдусь. -- Але мораль небезпечна.
-- Знаю, -- зiтхнув долiшнiй дiдусь. -- Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, нiж завжди тверезим i злим!
Я тим часом розгорнув другу дудочку. Долiшня бабуся надряпала там угорi: "Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву".
Дiдусiв вiрш був такий:
Часто, люба, роблять люди
Необачнi вчинки всюди.
Гнiв хай тi лиш викликають,
Що зi злостi виникають.
Я ж зробив це ненароком -
Тож поглянь ласкавим оком.
-- Чу-до-во, Якобе! -- сказав прадiдусь. -- Добрий вiрш i добра мораль!
-- Ш-ш! -- вигукнув я раптом. -- Я щось чую!
I справдi -- зi сходiв почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, i, поки хтось наближався до дверей через сiни, долiшнiй дiдусь хутенько вiднiс вазу назад на жардиньєрку.
Коли долiшня бабуся зi своїми кросенцями ввiйшла до Пташиної кiмнати, на столi лежала тiльки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помiтила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.
-- Якобе, -- сказала бабуся, -- ляж зараз поспи! Ти ж сьогоднi встав о четвертiй!
-- Так, Анно, зараз ляжу.
Вiн хутенько допив свiй грог i вийшов, моргнувши нам через плече.
-- Доброго сну, -- сказали ми.
Долiшня бабуся сiла в крiсло-гойдалку бiля вiкна -- видно, хотiла погомонiти з нами. Але я помiтив, що прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу.
Тому я сказав:
-- Ох, який цiкавий той "Альбом з iсторiї Нiмеччини", бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!
-- Тiльки до половини? А що ж ви робили нагорi цiлий ранок?
-- Розмовляли, Анно, -- пояснив прадiдусь. -- Коли читаєш i дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми пiдемо передивимось i другу половину?
-- Так, так, прадiдусю! -- вигукнув я зрадiло. (Насправдi я радiв не альбомовi, а вiршуванню.)
Ми знов виманили в долiшньої бабусi дозвiл пiти на горище й скоро, як уранцi, всiлись пiд скiсною стiною з брусiв i цегли. Але цього разу ми не розказували оповiдок, а вiршували.
У прадiдуся виникла одна химерна думка. Вiн лукаво пiдморгнув менi й сказав:
-- Давай спробуємо довести, що поет -- це творець! Зробiмо з нiчого щось!
-- А як же ми це зробимо?
-- А так, що надамо значення словам, якi нiчого не означають! Наприклад, вiзьмiмо слова "нiякий" i "нiхто" й удаваймо, нiби так звуть двох живих людей.
-- О, як цiкаво!
-- По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?
-- Придумав заголовок: "Королiвство Нiде"!
-- Чудово! То зразу й починай!
-- Але ж тут нема дошки!
-- Лишенько! Кепськi справи. Але ж диви, он лежить цiла купа дощок!
-- Так то ж дошки з лiжка!
-- Ну то й що? Напишемо на верхньому боцi. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й менi! Я складу вiрша зi словами "десь так".
Тодi я переклав "Альбом з iсторiї Нiмеччини" на стару гасову пiчку, подав верхню дошку прадiдусевi, собi взяв другу, вiдiйшов у iнший куток горища й сiв там на санчата. Того дня нам вiршувалося дуже добре. Хоча вiршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й нiхто не мусив нiкого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадiдуся читати першим, i вiн з бiчної дошки лiжка вичитав менi такi вiршi:
Замок Десьтак
Старенький замочок Десьтак -
Мiж Римом i Берлiном.
Його не видно аж нiяк:
Кругом густi ялини.
На вежi -- флюгер, що сяга
Десь так пiд самi хмари.
Зi стайнi коней вибiга
Десь так чотири пари.
За замком давнiй шлях iде
Десь так за сотню гонiв.
Десь так надвечiр чи й удень
Бiжать по ньому конi.
Той замочок такий старий -
Десь так вже рокiв двiстi.
I рокiв десь так раз на три
Приходять звiдти вiстi.
Там брама десь так раз на рiк
Розчиниться зненацька,
Й старий виходить чоловiк -
Барон фон Дестакацький.
Вiн володiє замком тим
Десь так iз тридцять рокiв,
Успадкувати разом з ним
I вежу, й двiр широкий.
Багато золота й срiбла
В пiдвалах замку, тiльки
Не знає й пан мiшкам числа:
Десь так десяткiв кiлька.
Всього в тiм замковi людей
Десь так iз кiльканадцять,
Нiхто не бачить їх нiде
Й не хоче з ними знаться.
Я їхав попiд замком тим
Десь так у квiтнi -- травнi.
Веде там iз Берлiна в Рим
Дорога дуже давня.
Побачить важко замок сам:
Кругом густi ялини.
Та знайте: вiн лежить десь там,
Мiж Римом i Берлiном.
-- Кумедiя! -- сказав я, -- хоч я все знаю тiльки приблизно, але про цей замок дiстав дуже добре уявлення.
-- Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотiв довести цим вiршем, що й у вiршуваннi треба бути точним. А тепер виявив, що iнколи буває добре лишитись у славному "приблизно". Це так, як iз метеликами. Нехай вони пурхають i мерехтять. А як спiймаєш, мерехтючий пилок iз їхнiх крилець прилипне до пальцiв, їхнiй блиск пропадає, i вони вже не можуть лiтати.
-- По-моєму, прадiдусю, в моєму вiршi те саме!
-- Ану прочитай його!
Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, i прочитав:
Королiвство Нiде
Держава з назвою Нiде
Лежить на днi морськiм.
Король Якийсьто править там,
Є пес Нiхто при нiм.
I королева Ажнiяк
Живе також на днi.
Вона не знає слова "так"
I завжди каже: "Нi".
Живе там поряд iз Нiким
I камергер Нiчий,
Вiн любить пити раз у раз
Повiтряний напiй.
Нiзащо куховарку звуть -
Сказали так менi.
Вона все посуд начища
Та варить цiлi днi.
Зiтхання в горщики кладе
Та погребальний дзвiн.
Цю страву любить пес Нiхто -
Все виїдає вiн.
А ще там кицька є -- Нiщо,
На весь палац нявчить.