Нiзащо їсти їй не дасть -
Кого ж за це провчить?
Нiкого вилають як стiй,
Та ще й наб'ють кийком,
А от Нiзащо i Нiчий
Посидять пiд замком.
А взагалi вiдомо всiм,
Що той король -- добряк,
Отож i любить короля
В тiм королiвствi всяк.
Я сам недавно проїздив
Повз те чудне Нiде.
Там шлях з Нiзвiдки проляга,
В Нiкуди вiн веде.
Нiхто при брамi не стояв,
Нiщо не бiгло там,
Не показався у вiкнi
Король Якийсьто сам.
А все ж держава та Нiде
Лежить на днi морськiм.
Король Якийсьто править там,
Є пес Нiхто при нiм.
-- Хлопчак, -- сказав прадiдусь, -- це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер i я знаю, коли поет має впускати у свої вiршi оте миле "десь так".
-- Коли ж, прадiдусю?
-- Коли змальовуєш те найлетючiше, що є на свiтi: запахи, звуки, здогади, вiдбиття, полиск на поверхнi речей.
-- Гав, гав, гав! -- прогавкало за дверима.
-- От бач! -- засмiявся прадiдусь. -- Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скiнчу вiрша, то завжди буваю дуже приязний i до людей, i до тварин.
-- Я теж! -- вигукнув я.
Тодi впустив Уракса, що знову принiс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадiдусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горiшньої бабусi. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися, що нас так довго нема. Отож ми спочатку спустилися до Пташиної кiмнати, щоб вибачитися перед долiшньою бабусею та попрощатись, а потiм пiднялися стома вiсiмдесятьма трьома сходинками на гору, щоб пояснити горiшнiй бабусi, де ми пропадали так довго. Проходячи дорогою повз наш дiм, ми побачили у вiкнi Аннекен та Йоганнекен, а мiж ними на пiдвiконнi -- круглу вазу для пуншу з чотирма золотими рибками.
-- Дiвчатка, дiвчатка! -- гукнув їм прадiдусь. -- Не треба так часто стромляти руки у воду! Бiднi рибки лякаються!
Аннекен гукнула:
-- Та ми ж iз ними граємось!
А Йоганнекен:
-- Вони вже знають нас!
Але прадiдусь не прийняв цих виправдань.
-- А вам було б приємно, якби два велетнi штовхали вас туди й сюди? Отож! Так i золотим рибкам не дуже приємно!
Аннекен хутенько вийняла пальцi з води, а Йоганнекен накришила туди хлiба. Прадiдусь похвалив її, i ми пiшли далi. Та коли я озирнувся, Аннекен уже знов умочала пальчик у воду. Я посварився на неї. Але вона тiльки показала язика. Отак часом поводяться мої сестрицi!
Горiшня бабуся на Трафальгарськiй вулицi, здавалось, i не помiтила, що нас цiлих пiвдня не було вдома. Вона сидiла з олiвцем у руцi перед горами паперiв, щось писала й рахувала, а нам тiльки сердито сказала:
-- Кава на кухнi. Я не маю часу для вас! Коли заведеш моторного катера, всi тебе так i норовлять обшахрати та обморочити. Нiколи не купуйте собi моторних катерiв!
-- Та менi вже й запiзно його купувати! -- сказав прадiдусь.
-- А менi зарано, бабусю! -- докинув я.
-- Не перебивайте! Йдiть на кухню! Хельга дасть вам кави!
Ми потюпали на кухню, де Президентова Хельга пригощала команду катера. На столi стояв розкiшний торт iз масляним кремом. Мабуть, Хельга сама спекла його. Бо щоразу, як приходив моторний катер, вона не знала, як i розпещувати наших морякiв.
-- Слухай, Хельго, ти вже знаєш пригоду з золотими рибками? -спитав прадiдусь.
-- Аякже, дiду! Коли ми поберемося з Гаррi, мене напевне прозиватимуть Хельга Золота Рибка. Це ж куди краще, нiж Президентова Хельга!
-- I куди бiльш їй пасує! -- запевнив дядько Гаррi. -- Ну хiба вона не схожа на золоту рибку?
-- Авжеж! -- вигукнули ми з прадiдусем в один голос.
Хельга труснула рудувато-золотавими кучерями й мовила:
-- Сiдайте вже, лестуни! Це ж ви тiльки задля торта кажете!
Я приклав руку до серця й запевнив:
-- Слово честi, Хельго, ми сказали цiлком щиро!
Всi у кухнi засмiялись, а ведмедяка дядько Яспер прогув:
-- Малий Хлопчак уже пiдглядiв у Великого його манери.
-- Краще пiдглядiти манери, нiж не мати їх зовсiм! -- вiдказав горiшнiй дiдусь i докiрливо глянув на дядька Яспера, що двiчi вкусив -- i проглинув цiлий шматок торта. На щастя, дядько Яспер не мiг вiдповiсти йому, бо мав повного рота.
Горiшнiй дiдусь, чи не найвищий i найплечистiший чоловiк на всьому островi, який весь час, у будень i в недiлю, в хатi й надворi ходив у товстiй зеленiй куртцi, був страх добродушний. Тiльки з дядьком Яспером, що вже здоганяв його зростом i статурою, вiн часом сварився. Наприклад, якось Яспер у Гамбурзi на люднiй вулицi з'їв прямо з рук три маринованi оселедцi. А iншого разу звернувся до миршавенького, але знаменитого капiтана: "Гей, курдуплику!" Такi речi гнiвили горiшнього дiдуся страшенно, i пiсля таких пригод вiн цiлими днями не говорив iз дядьком Яспером.
Але того дня, на щастя, сварки не сталось. Крiм того, моряки скоро пiшли доводити до ладу шлюпку з моторного катера.
Прадiдусь пiшов до рибальської комори докiнчувати корковi поплавцi для Крiшона Кульги, а менi довелось за наказом горiшньої бабусi розносити папери крамарям, для яких наш катер привiз товари. Розносячи тi папери, я оббiгав уздовж i впоперек увесь острiв. Але я робив це залюбки, бо майже кожен крамар давав менi монетку, а котрий i двi.
Коли я ввечерi в лiжку перелiчив свої грошi, вийшла марка й вiсiмдесят пфенiгiв. Дядько Гаррi, що того дня лiг спати рано, ще подарував менi двадцять пфенiгiв, щоб було рiвно двi марки. I я заснув з приємним почуттям, що я -- багата людина.
ДЕНЬ ШОСТИЙ,
у який моряки переробили нашi вiршi на шлюпку
для катера, i їх навiть сумлiння не мучило.
Цього дня показано, як виникають прiзвиська.
Розказано про перекладання та про неохайнiсть
декотрих морякiв.
Повiдомлено, що прадiдусевi наступного дня
буде вiсiмдесят п'ять рокiв.
Наступного дня ми з прадiдусем мали рибальську комору цiлком для себе, бо нашi моряки мусили спуститись до гаванi -- наглядати за розвантаженням катера. Горiшня бабуся ще й досi, стогнучи та нарiкаючи, сидiла над рахунками. Обидва примiщення рибальської комори мали жахливий вигляд. Посеред вершiвнi стояли вiдра зi смолою, а на пiдлозi кругом були чорнi плями. Крiм того, нога раз у раз наступала на обрiзки корку, стружки та ганчiр'я.
Нагорi, в токарнi, було трохи охайнiше. Там валялися лише кiлька дощок та iнструменти.
Ми поставили дошки до стiни поруч шафи, повiшали молотки, рашпилi, пилки та обценьки на мiсце, на дошку для iнструментiв, i нi словом не згадали про неохайних мореплавцiв. Ми знали, що моряки в тiснотi своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолi трохи попускають свої вiжки.
Ще за снiданком прадiдусь примружував очi й то випинав, то втягував нижню губу. Напевне, у нього в головi складалась якась особливо складна оповiдка.
Я спитав:
-- Ви розкажете щось дуже цiкаве?
-- Аякже! -- запевнив прадiдусь. -- Ти вже чув коли про пастора Грома?
-- Це, здається, той пастор, що був у нас на островi перед теперiшнiм?
-- Так. А Президента ти ж, певне, знаєш?
-- Аякже! Вiн живе тут, у Горiшньому селищi, i ми з його сином Геннiнгом дружимо.
-- Ох, правда, Хлопчак!
Прадiдусь уже хотiв починати свою оповiдку, коли нам обом одночасно спало на думку, що ми сидимо в токарнi, де звичайно складаємо вiршi, а не у вершiвнi, де розказуються оповiдки. Тому ми спустилися по драбинi вниз, усiлись на коркових пластинках, а тодi прадiдусь почав свою оповiдку.
ПРIЗВИСЬКА ПАНА ЗIНГЕРА
У травнi 1912 року з Гамбурга до острова Гельголанду плив пароплав, на палубi якого стояли двоє чоловiкiв i розмовляли. Один iз них був огрядний, високий, весь у чорному. Другий -- низенький, сухенький, у пенсне й жовтих гамашах.
"Ви вже бували на Гельголандi?" -- спитав огрядний чоловiк худого.
"Нi, -- вiдповiв чоловiк у пенсне. -- Я їду туди вперше. Я буду там секретарем страхового товариства вдiв ловцiв омарiв. -- Вiн уклонився й додав: -- Дозвольте вiдрекомендуватись: Йоганнес-Якоб Зiнгер".
"Дуже приємно, пане Зiнгер! Моє прiзвище Расмуссен, пастор Расмуссен. Але на островi мене прозивають "пастор Грiм".