"А чого ж?" -- усмiхнувся господар.
I Лi проказав ось такого вiрша:
Павiльйон iз порцеляни
Павiльйон iз порцеляни
У водi ставка вiдбився.
Чепурний, зелено-бiлий -
Сам на себе задивився.
Вигнутий мiсток простягся
Тигра спиною тугою
З берега до павiльйону
Над прозорою водою.
Там зiбрались добрi друзi
У шовковi вбранi шати -
Чи писати гарнi вiршi,
А чи так порозмовляти.
Рукави шовковi їхнi
В ритмi вiршiв легко мають,
Голови в шапках шовкових
Також весело кивають.
А внизу, в ставу спокiйнiм,
Серед ясної блакитi
Їхнi постатi кумедно
Головами вниз вiдбитi.
Мiст нефритовий дугастий
До пiвмiсяця подiбний,
Розмовляють добрi друзi,
У водi вiдбитi срiбнiй.
Дивлячись на них ласкаво,
Голови понахиляли
Тi, вгорi, в зелено-бiлiм
Павiльйонi з порцеляни.
"Вiрша, мабуть, складено в цьому павiльйонi", -- зауважила мiс Амбрелла.
"Нi, -- вiдказав Лi Тайпе, -- павiльйон виник iз вiрша. Бо це той острiв, на якому справджується прекрасне".
I налив усiм свiжого чаю.
Те, що побачили й пережили нашi мандрiвцi наступними днями в павiльйонi з бiлої та зеленої порцеляни, було, -- як усi вони повiдомляли, -- i чудесне, i трохи моторошне. Але нiхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тiльки в тому, що маленька залiзниця з пiсочницi там, весело дзеленькаючи, котилась по латуннiй тацi й розсипала iмбировi палички. Вони пригадували також, що Лi Тайпе срiбним пiвмiсяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок i наливав у чай нашим мандрiвцям орхiдейного напою, вiд якого у них солодко наморочилось у головi.
Мiс Амбрелла ще розповiла, що якийсь старий чоловiк iз сивою бородою почав спiвати, як ураган. А панi Штенграхт запевнила, що над павiльйоном лiтала в малесенькiй барвистiй повiтрянiй кульцi, прив'язанiй за нитку, бiла мишка, а її вiдбиття жваво плавало в озерi. I всi мандрiвцi казали, що вiд орхiдейного напою їм стало напрочуд легко на серцi.
Квiтки в озерi неначе обернулись у пташок, а райськi птахи з довгими хвостиками, що сидiли на деревах, здавались їм тропiчними квiтками. Час вiд часу в колонних галереях лунав спiв, i чоловiки та жiнки в старовинних уборах починали танцювати. Тодi птахи спурхували. Квiти гойдалися сюди й туди, i все неквапно оберталось перед очима в мандрiвцiв, нiби вони сидiли на повiльнiй каруселi. Потiм Лi Тайпе пiдвiвся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками пiдняв над головою скляну кулю. I як тiльки барвиста метушня склалася в спокiйне вiдображення у склянiй кулi, спiв затих, танець зупинився, всi, переводячи дух, попадали на м'якi мати, нiби доти вони рухались несамохiть. Аж коли поменшала спека, Лi Тайпе повiв своїх гостей крiзь перлову завiсу надвiр, привiв їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих лiт життя.
А потiм джонка полетiла надвечiрнiм морем до китайського узбережжя.
Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чи дельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.
"Це фантазiя чи дiйснiсть?" -- спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.
"I те, й те", -- вiдповiв Лi, капiтан джонки.
Така вiдповiдь пояснила Фреддi небагато. Але вiн бiльш-менш зрозумiв її, коли помiтив, що химернi явища зникають iз наближенням джонки до берега. Цьому мандрiвцi дуже радiли, бо для людей, якi опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймнi острови та континенти повиннi бути нерухомими, а то в усьому свiтi не лишиться нiчого твердого. Мiнгер де Вiльдер пожалiв бiдолашних поетiв з вiлли, бо вiн був певен, що весь час видається їм таким, яким вiн щойно видавався мандрiвцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повiтрi лунають звуки мандолiн, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що свiт завжди в русi. I тiльки поети знають це.
"Щастя, що вони мають пiсочницi та склянi кулi", -- озвався доктор Меньє з Парижа.
Сивоголова панi Штенграхт пiсля цiєї розмови крадькома позирнула за їхнiми спинами на сонце. Але воно висiло над обрiєм спокiйне й червоне i вже ладналось поринути в море. Тодi вона зiтхнула з полегкiстю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.
Подорож скiнчилась, як кiнчається сон. Нiхто не знав, була це дiйснiсть чи фантазiя. Але на землi мандрiвцям уже не так легко було порозумiтись, як на палубi джонки. Коли пан Лi захотiв щось сказати панi Штенграхт, це вийшло дуже складно.
Пан Лi сказав баклановi: "Нган". Баклан переклав це на французьку мову й сказав докторовi Меньє: "Le monde est de nouveau tranquille!" Паризький лiкар переклав це для мiнгера де Вiльдера на голландську: "De wereld is weder rustig!" Купець-голландець переклав це для мiс Амбрелли на англiйську. "The world is calm again!" Англiйка з парасолькою переклала для матроса Петара на сербську: "Свет є опет мiрно!" I нарештi матрос iз Чорногорiї переклав цi слова панi Штенграхт: "Свiт уже знову спокiйний, ласкава панi!"
"Так, -- вiдповiла панi Штенграхт i приязно кивнула до пана Лi. -Я саме хотiла це сказати".
Петар засмiявся й переклав це для мiс Амбрелли. Англiйка теж засмiялась i переклала мiнгеровi де Вiльдеру. Голландець засмiявсь також, i так смiх обiйшов усе товариство, поки дiйшов до Лi, що обернув його в лагiдну посмiшку.
А потiм сонце сiло за обрiй, i мандрiвцi розпрощались, побажавши одне одному шiстьма мовами: "Бувайте здоровi" та "Добранiч". Тiльки баклан зоставсь на березi, а тодi й вiн знявся i, махаючи крильми, полетiв до далекого острова на Жовтому морi.
Коли оповiдка скiнчилася, прадiдусь мовчки пiдвiвся з купи стружок, зняв з плiч Шкiряної Лiзбет сюртука, неквапно надiв його, старанно застебнув усi гудзики, сказав, Шкiрянiй Лiзбет: "Дуже дякую!" -- а тодi вклонився й заговорив до мене так:
-- А тепер, шановний пане, оповiдач корисних i веселих iсторiй прощається з вами. Вiн зичить вам здоров'я, щастя й довгого вiку й просить вас у своєму дерев'яному павiльйонi випити з ним за красу, за правду й за добре серце людини.
Прадiдусь дiстав з кишенi сюртука пляшечку рому, вiдгвинтив мiдний ковпачок, витяг корок, налив рому в ковпачок i подав менi.
Я сплигнув iз верстака, вклонився й вiдповiв йому так:
-- Великий майстре серед оповiдачiв, дякую вам за багато прегарних оповiдок i обiцяю згодом, коли виросту, записати всi цi оповiдки на честь краси, правди й доброго серця людини!
I вихилив ковпачок рому, а прадiдусь наповнив його знов i теж випив одним духом.
-- Вистачить одного ковпачка за всiх трьох, -- сказав вiн. -- Адже краса, правда й доброта -- це те саме.
Тодi загвинтив пляшечку й сховав у глибоку кишеню.
У мене трошки запаморочилось у головi, бо десятирiчнi хлопцi не звикли до мiцного рому. Менi здавалося, що стiни токарнi хитаються i я чую, як цокає в деревi шашiль. Та й Шкiряна Лiзбет заусмiхалась так дивно, наче китайська iмператриця, а прадiдусь, що спирався рукою на її плече, був наче китайський iмператор.
-- Це фантазiя чи дiйснiсть? -- прошепотiв я.
-- I те, й те, -- вiдповiв голос, не знати чий: Шкiряної Лiзбет чи прадiдуся.
На щастя, у нього в кишенi були кавовi зернята. Вiн дав менi жменьку, i я жував їх доти, поки стiни перестали хитатись, а шашiль -цокотiти. I усмiхненi губи, Шкiряної Лiзбет знову стали поважною вузенькою щiлинкою, а з китайського iмператора зробився мiй любий старий прадiдусь, що повiв мене через вулицю обiдати.
На обiд була камбала з картопляним салатом, i ми виявили горiшнiй бабусi честь, пообiдавши мовчки й урочисто.
Пiсля їжi прадiдусь лiг заснути, а я допомiг бабусi готуватися до свята. Позносив до вiтальнi всi стiльцi, якi були в домi, удвох з бабусею зсунув три столи лiтерою П, розставив на дамастових скатерках букети, прикрасив стiлець прадiдуся "заячим холодком", намалював барвистi картки для кожного гостя й розiклав їх за бабусиною вказiвкою на столах.