Я знав людину з такими очима, як у неї. І якби не це нерівно підстрижене волосся…
— А навіщо він тобі? — запитав я.
— Він? — тепер її усмішка з’їхала до вуха. — Я його дочка.
І я згадав: ці очі я бачив щоранку в дзеркалі.
Замість того, щоб кинути білизну до пральної машинки, шустрі японські німфетки зчаста вирушають до таких крамниць, де їх для початку фотографують у найлегковажніших позах. Після цього ношені трусики юних красунь за певну винагороду перекочовують у руки досвідчених продавців. Далі трусики й додану до них аудіокасету із записом томного голосу їх господині закатують у бляшанку, яка опиняється на полиці й чекає на покупця з не зовсім звичними вподобаннями.
Частина четверта
На початку всіх цих років
Я був виконавцем вироків у одному з кланів… (погана звичка вживати японські терміни)…в одній із великих банд Харкова. Я виконував оголошені моїм босом вироки, стріляв з обох рук або ж міг по три дні проводити на котромусь захаращеному горищі, спостерігаючи, як ствол гвинтівки пухнастішав од пилу. Але я ніколи ні про що не запитував.
Мені потрібні були тільки фотокартка й адреса. А чому за одного з тих, кого я мав убити, платять лише п’ятнадцять тисяч, а за іншого — аж сімдесят п’ять? Я вважав, що це мене не стосується. Але все одно хтось (знаю, хто, але спробуємо обійтися без імен), вирішив, що мені відомо забагато, і тому вирішив позбутися мене, підіславши вже призначеного в мої наступники нового виконавця вироків.
Ось тільки він не виявився достатньо швидким і спритним.
А я виявився.
Наївний (думав, ніби маю час), я навіть став збирати валізи. І саме тоді в мою квартиру увірвалося відразу четверо бійців.
А в мене ж було непогане помешкання. З великими вікнами, з малесеньким другим поверхом — кімнаткою, де я влаштував спальню.
І в цій спальні не раз і не двічі…
Я саме стояв біля книжкової шафи, міркуючи, що взяти дочитати в дорогу, коли, вибивши двері, вони ввірвалися до мене.
Ми тоді бавилися в колекціонерів, збираючи й даруючи один одному нестріляючі пістолети й мечі, що не пізнали крові. У кімнаті в мене красувалося три підставки з таким ото сміттям. А мій обтяжений титаном пістолет був так далеко, що мені не залишалося нічого іншого, як зірвати з однієї такої підставки важку бойову сокиру. Рубонувши навскіс, я майже розвалив навпіл першого з чотирьох підісланих до мене вбивць…
— А-а-а-а-а-а!!!
…Від плеча й до пояса…
— О-о-о-о-о-о!!!
А потім із кистенем в одній руці й перуанським мечем у другій я дав раду іншим.
Валізи із собою вже не брав. Тільки гроші, які встиг познімати з усіх рахунків. Гроші та паспорт.
Мовчазний таксист вивіз мене з міста.
Десяток водіїв багатотонних вантажівок, змінюючи один одного, відвезли мене вглиб сусідньої країни.
В одному з уральських притонів я купив нові документи. В одному із забайкальських домів розпусти — дерев’яному бараці посеред неозорого сніжного поля — зустрів Гінтара, який покинув тоді щойно проголошену незалежною Естонію майже з тих самих причин, що і я Україну.
— І куди тебе несе? — запитав він.
— Поки що до чукчів, — сказав я. — А там і в Америку.
— На Юкон?
— Приблизно.
— Там холодно.
Краще мерзнути в засніженому містечку на два десятки будинків, ніж під двома метрами нехай рідної, але такої непривітної землі.
— Ну, а ти куди? — запитав я.
— Я? До Японії.
— А там краще?
— Звичайно, — і він простягнув мені буклет, лаковий путівник по справді чудесній країні. — Може, разом?
Подумавши, я відповів:
— Гаразд.
Нагано — місто в Японії, адм. центр префектури Мті, порт на о-ві Хонсю, біля затоки Ієе… Перша згадка про Н. належить до XV століття. На початку XVII століття тут за наказом сьогуна Іея-су Токугава було споруджено величезний гранітний замок, який нині є основною пам’яткою міста…
І от ми вирушили до Владивостока. Дивне місто. Уламки винесених на берег розбитих льодом багатоповерхових будинків.
Дивні люди, які оселили нас у квартирі без меблів, штор і батарей парового опалення. Зате вони повісили на стіні термометр і попередили: якщо вночі температура в кімнаті опуститься нижче мінус тридцяти чотирьох, краще розвести вогонь. І ми палили його — принесеними нам уламками дитячих пісочниць та позриваними в залишених квартирах лиштвами й паркетом.