Я, Гінтар, а потім і Дмитро, який до нас приєднався:
— Ви знаєте, що там, куди ми їдемо, їдять паличками й роблять собі харакірі?
Тоді це було єдине, що ми знали.
І Сашко-гігант:
— Грьобане місто, грьобані льоди, грьобана квартира…
— Хочеш подивитися на замерзлий термометр? — запитав у нього Гінтар.
— Грьобаний термометр…
— Я так і думав.
— Грьобаний прибалт…
Ми провели там п’ятнадцять днів, заробляючи тріщини, що кровоточили на розпухлих губах, і чорноту на пальцях, коли, нарешті, ті, хто мав доставити нас до Японії, зібрали з нас іще по двадцять п’ять тисяч, сказавши:
— Готуйтеся, сьогодні ввечері вирушаєте.
Місцева мафія. Троє її представників привели нас уночі на маленький баркас краболовів.
— Це капітан… Це боцман… Це… з ними ви самі познайомитеся… команда.
Компанія була ще та. Що матроси, що їхній капітан — похмурі пики й величезні кулачиська.
— Не подобається мені це все, — сказав Сашко. — Га?
— Згоден, — відповів я.
Ми влаштувалися в тісному кубрику.
Можна було лягти спати на кинутих на підлогу ковдрах. Можна було…
Але коли озброєні карабінами й сокирами матроси прийшли нас убивати, ми сиділи біля стін, давно витягши пістолети і давно загнавши по патрону до ствола.
Нас було четверо. Тих, що вирішили забрати в нас наші гроші, — чоловік десять. Але війна виявилася недовгою. Якихось шість хвилин. Та й то тому, що капітан і двоє мотористів засіли наприкінці коридору за якогось залізною шухлядою.
Дмитро був українцем, але громадянином Росії. Служив командиром на гірській війні. Невеликим. Лише на кілька зірочок. Командував загоном спеціального призначення, став дезертиром-убивцею, котрий розстріляв із кулемета, знятого з підбитого «бетеера», весь свій штаб — чотирьох прикрашених полковницькими погонами торговців смертю. Такий був їхній бізнес — одержувати від партизанів по десять тисяч за повідомлення про пересування колони й по п’ятнадцять — за карту з розташуванням блокпостів.
— Я написав сорок дві похоронки. Сорок дві матері вважають мене винним у загибелі своїх синів… Я підрахував: кожного хлопчака продавали за двісті п’ятдесят доларів…
— Грьобана війна, — сказав Сашко.
А я ж був певен, що він цілком аполітичний.
Сашко…
Він теж був виконавцем вироків. Шість із половиною років.
А потім його банда вплуталась у криваву війну з місцевим омоном, і від неї залишився тільки Сашко та ще троє людей, котрі дивом урятувалися в камерах СІЗО. А крім того — ще з півтонни паперів, серед яких опинилися записи про всі вбивства, скоєні нашим гігантом.
Його намагався піймати ГУБОЗ, але Сашкові вдалося зникнути.
Хотіли перехопити стрільці з Донецька та двох міст на Кавказі, довідавшися, що саме він убив їхніх друзів і братів. Але він знову залишився живий.
За його голову убозівці обіцяли позачергову зірку, а горці — сто тисяч німецьких марок. І було полювання, і загалом майже сімдесят чоловік брало в ньому участь, але їм так і не поталанило зловити Сашка.
Отже, три кілери й офіцер-десантник — проти десятьох, нехай навіть укритих блатними татуюваннями, рибалок…
Якби ми були навчальною групою якого-небудь спецназу, нам сказали б:
— Погано. Дуже погано. Ви витратили триста шістдесят вісім секунд…
А так…
Ну, а найгіршим було те, що після розправи з командою рибалок-мародерів ми виявилися самі на вутлому баркасі посеред безкраїх торосів і льодів.
Можна розповісти про те, як ми четверо, знайшовши стару сіть, намагалися піймати хоч якусь рибу. Чи про те, як уже на перший день ми спалили мотор баркаса, намагаючись його завести. Чи розповісти, як ми раділи, побачивши чайку, й тільки на шостий день довідалися, що вона живе на крихітному острівці — на уламку скелі, що стирчить із моря.
Спробуй, почни — і не вистачить тижня.
Нас носило водами Японського моря майже двадцять днів. Поки наш баркас не взяли на абордаж іще одні краболови. Ці були з Південної Кореї.
Вони не розуміли нас, ми — їх.
Дмитро приніс половину наших грошей, і корейці відразу погодилися зробити для нас усе, що завгодно.