Я взяв вахтовий журнал — пачку засмальцьованих аркушів із нерозбірливо-линялими записами. Вибравши з них найчистіший, намалював на ньому карту Японії і материка поруч із нею.
— Де ми?
Вони не зрозуміли.
Я став тицяти в карту пальцем, а потім показувати на себе.
Нерозбірливе щебетання, — що означало «тут».
— Нам потрібно сюди, — я вказав на японський берег.
Це вони дотямили відразу.
— Ми вам гроші, — я показав на гроші. — Ви нас — сюди. Зрозуміло?
— Щим-щим-щим, — те, що могло означати «так».
Троє з них залишилися на нашому баркасі. Інші запроторили нас у свій трюм, сховавши серед викладених у формі печери шухляд, затим перебили одному зі своїх матросів ногу й помчали до найближчого японського порту.
— У нас закінчився бензин…
— Наш матрос постраждав…
— Ми просимо допомоги…
І ось третьої ночі нас висадили з надувного човна на берег.
Порт без охорони. Контейнери з тухлою рибою. Підйомні крани, що світять прожекторами собі під ноги.
І помах рукою: туди.
— Що ж, спробуймо.
Хоча, можливо, якби сюди не потрапили на два роки раніше хлопці з балтійського земляцтва, з якими нас познайомив Гінтар, нам було б важко залишитися тут назавжди.
А так: документи, клопотання про зміну громадянства, перший похід у магазини, перший обід на півресторану, перша ніч поза готелем, перша зареєстрована на твоє ім’я машина, перший банк, що прийняв гроші, які залишилися в нас, під сім відсотків, — усе це багато в чому тільки завдяки нашим новим друзям — засудженим до смерті втікачам із трьох балтійських країн…
…І перший урок мови, коли ти зрозумів, що «домо», яке досі приймав за «звичайно ж, так», може означати як «спасибі», «привіт», «давно не бачилися», «мені соромно», «як на мене, ви помиляєтеся», так і «бачив я вас у труні в білих капцях», «та хто ти такий?!», але тільки не «так» чи «ні». Що тут узагалі немає слів для вираження цілковитої згоди чи цілковитої відмови.
Номінал монети: 1 єна. Рік (роки) карбування: 1990–2000 (Хейсей 2-12). Датування: епоха Хенсей. Матеріал: алюміній. Діаметр: 20,0 мм. Вага: 0,99 г. Товщина гурта: 1,5 мм. Тип гурта: гладкий.
Частина п’ята
«…і знала…»
— То як, дядечку? Ви мені допоможете чи ні? — запитало дівчатко, яке стояло на моєму порозі.
— Домо, — прорік я.
Усе-таки молодці японці, що придумали мову, в якій немає слів, за які тобі довелося б відповідати.
Як колись говорив Сашко: «Пацан сказав — пацан зробив».
А так «пацан» сказав «домо», і спробуй здогадайся, що він мав на увазі.
— Я його дочка…
— Зрозумів я, зрозумів…
Дочка…
Колись дуже давно… Її звали Наталею, і вона народила мені доньку…
— А як твоє ім’я, дитинко?
— Маринка, — сказала дівчинка, яка стояла на моєму порозі.
І назвала цю дочку Мариною.
Сісти й почати переписувати латиноамериканський серіал. Фазенда на тлі гір. Три картонні кактуси, п’ять мулатів-рабів, вочевидь, із вищою освітою.
Ще двоє ведуть карого коня, смикаючись від кожного його руху.
На даху краалю жінка в кринолінах:
— Ах, нянечко, коли Лопес де Мойре вперше приїхав до нас…
Я сидів за столиком тихої, захованої в підвалі кав’ярні, і молоденька дівчина, яка відстала того вечора від своїх одногрупників (ті святкували завершення першого семестру), посміхалася мені, говорячи:
— Уявляєте, я загубилася. Як кошеня. Йшла, йшла, йшла, і раптом бах — я одна.
Вона трошки сп’яніла, і цих кількох ковтків шампанського видавалося досить, щоб вона була чарівною.
— А ще мене звуть Наталя.
Я назвався:
— Сергій.
І провів її до під’їзду. Вона жила в тітки, а та була дуже сувора.
А потім був день другий… Місяць…
І я вважав, що вона ангел.
А коли вона оселилася в мене і звикла витрачати по сто сімдесят тисяч на тиждень, то перетворилася на стерву.
Але часи тоді були дикі — тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. Ми всі одружувалися зі стервами й не бачили в цьому нічого дивного.
Серія сто шістдесят друга. Лопес де Мойре заганяє коня, щоб побачити народжене за його відсутності маля.
Дівчинка була малесенькою. Ти брав її за виліплений із воску пальчик і бачив, як крізь нього просвічує сонце.