Вона позіхала. Вона спала. Вона морщила ніс. Або дивилася на тебе величезними, немовби посвяченими в усі таємниці світу, очима. Здавалося, вона пам’ятала не тільки про те, як померла, а й про все своє минуле життя. Про всі свої реінкарнації.
А її мама, перетягаючи себе еластичними бинтами, говорила мені:
— Мені треба грошей…
— Грошей…
Грошей…
На масажистку, на пластичного хірурга, на няньку для маляти, на годувальницю для нього.
А потім вона сказала мені:
— Я знайшла іншого чоловіка, а з тобою розлучаюся…
Я навіть не встиг мовити про своє право бачити доньку кожної третьої неділі. Адже саме тоді я позбавив життя першого з посланих до мене вбивць, відкрив банківський рахунок на ім’я моєї тоді ще не колишньої дружини, перекинув на нього три чверті грошей, які мав, і залишив країну.
Серія двісті дев’яносто восьма. Лопес де Мойре залишає бенкет, улаштований на фазенді родини Ленаресів.
Коли я був змушений виїхати, моїй доньці було три місяці.
Що я міг згадати всі ці роки? Тільки величезний, немов салон Лінкольна, дитячий візочок, крихітку, яка прокинулася від сонячного променя, що впав на її личко, та ще те, як, чхнувши, вона поглянула на мене й усміхнулася.
І ось тепер вона стоїть переді мною, дванадцятирічне, більш ніж упевнене в собі дівчисько і, кривенько так посміхаючись, каже:
— То ви знаєте Сергія Володимировича? Якщо знаєте, то передайте: я його дочка.
— Добре, — мовив я. — Вже передав. Привіт, доцю.
А що було приховувати?
— Привіт, татуню, — сказала вона.
Але в її голосі не було щастя й радості, властивих милим і безпосереднім дітям. Глянувши на мене й на завмерлу в темряві кімнати Юкіко-метелика, вона запитала:
— Граєш в ігри?
— Потроху, — відповів я.
— І правильно… То я ввійду?
Дедалі більше учениць середньої школи втягується в сексуальну індустрію. Статеві зносини зі школяркою десяти-дванадцяти років зараз настільки в моді, що навіть зрілі жінки частенько вбираються в учнівську форму. При цьому більшість японців, які люблять розваги такого роду, запевняє, що саме школярки можуть подарувати їм по-справжньому екстремальний секс, адже у своїй недосвідченості й дитячому незнанні страху вони здатні піти значно далі за своїх старших подруг і колег.
Частина шоста
«То чого тобі треба?»
— Ти був одружений? — запитав Дмитро.
— Недовго й невдало, — сказав я.
— Зрозуміло.
Але до цього…
Юкіко вже встигла одягтися й увімкнути світло.
— Це не квартира, — зауважила моя дочка, заглянувши на кухню та в сад бонсай. — Це коробка з-під комп’ютера.
— Можливо.
— Принести що-небудь нашій гості? — мовила Юкіко.
— Що вона говорить? — поцікавилася Марина.
— Вона запитує, чим тебе почастувати, — переклав я.
— Я поїла б, — сказала вона. — Попила б кави. І поговорила з тобою.
— Про що?
— Ну, не знаю. Ми не бачилися тринадцять років, і я думаю, у нас знайшлося б кілька тем хоч для якоїсь розмови.
— Принеси їй поїсти, — попросив я Юкіко і сказав Марині: — Сідай.
— Що, просто на підлогу?
— Тут так заведено.
— Супер, — вигукнула вона, знімаючи зі спини рюкзачок. — У сенсі: мені подобається.
Ось ти існував… ну, просто існував, і раптом став татом. Це було більш ніж зненацька.
Принаймні ми сиділи по різні боки столу (сиділи долі, за столом, не вищим за двадцять сантиметрів), я стежив за тим, як зосереджена Марина вивчає принесену Юкіко їжу, і навіть приблизно не уявляв, що мені думати.
— А це що?
— Тобто?
— Ну… Тут є медузи або сушені таргани?
— Ні, — допетрав я. — Лише карликові кабачки та курка.
— Точно? — не вгавала Марина.
— Спробуй.
Юкіко принесла їй виделку, якою вона підчепила крихітний шматочок.
— Точно курка?
— Точно.
— Дивовижа!
Нарешті вона з’їла трішки рису й посьорбала кави.
— І надовго ти до нас? — запитав я.
— Що, вже стомився? — посміхнулася Марина.
— Просто я не знаю, про що запитати ще, — зізнався я.
Не стану ж я говорити з нею про її матір. А фрази «як справи у школі?» або «чи любиш малювати?» були такими ж дурними, як і та, що пролунала.