— Розумію, — сказала Маринка. — Я гадала собі, що все це буде зовсім інакше. Стільки слів крутилося в голові! Ну, просто виступ викладача музики, обкуреного травою, та й годі! А тепер… Тим більше, що я уявляла тебе огряднішим і з сивиною. А ти…
— А що я?
— Точно такий самий.
— Як коли?
Відкривши рюкзачок, моя дочка витягла з нього пожовклу від часу міліцейську листівку «розшукується» з моєю фотокарткою в куті.
— Звідки це в тебе?
— Гроші, — посміхнулася дівчинка. — Маючи гроші, можна зробити все, що завгодно. Навіть приїхати сюди.
І замість того, щоб поставити ще одне дурне запитання: «А звідки в тебе гроші?» — я тільки кивнув.
І якби не Юкіко…
Частина сьома
Країна Вранішнього Сонця
Це вона — Юкіко — сказала:
— Вам не можна бути наодинці. З цього нічого доброго не вийде.
І це вона обдзвонила всіх, хто говорив зі мною і Мариною однією мовою, і попросила їх терміново приїхати.
Першим завітав Дмитро.
— Ти був одружений?
— Недовго й невдало, — сказав я.
— Зрозуміло. Ну, проводь, показуй… Здрастуй, дитинко.
— Здрастуйте, дядечку, — відповіла Маринка.
— Ти їй розповідав про мене?
— Ні.
— Я — друг твого батька.
Наступним був Сашко:
— Ану, встань… Гарна, — і, повернувшись до мене: — Чарівна дитина.
— Це не людина, це глюк Матриці, — сказала про нього Маринка.
І почувши це, Сашко сказав:
— Ти ще не спілкувалася з японцями.
Прибалти приїхали на трьох машинах, щоб забрати нас до себе. У свій невеликий клуб земляцтва, у якому за чотирма довгими столами вони святкували всі свої врочистості. Щоправда, цього разу обійшлося без шортів на підтяжках і тирольських шапочок, але було й пиво, і тушкована капуста, і «цепеліни», і коричневі шматки свинини.
Вони були з дружинами, деякі з дітьми.
Нас із Мариною посадовили на почесне місце. А потім виголошували тости за мене, за мою дочку, за те, що ми разом і за багато чого іншого. З танцями під піаніно. З піснями. З гірляндами на стелі.
— Це твої друзі? — запитала Маринка.
— Так.
— Класні.
— Я запрошу твою дочку? — запитав Гінтар.
— Піди потанцюй із дядьком Гінтаром, — сказав я.
І залишившись із Юкіко, Дмитром та Сашком, почув:
— Юкіко права, вам слід звикнути одне до одного. Влаштуємо дівчинці свято. Розважимо, здивуємо, привчимо до того, що жити з тобою цікаво й весело. А тоді вже залишитеся наодинці і з’ясовуватимете, хто кому який тато і як вам жити далі.
Я погодився.
— А щоб вам не було нудно, — сказав Дмитро, — ми складемо вам компанію.
— А чим її здивувати? — запитав я.
— Та ж тим самим: кабукі, сумо й іншою екзотикою, — набір був невеликим і традиційним.
У житлових будівлях стає дедалі популярнішим стиль сінден («спальний зал»), у якому головне приміщення палацових будівель практично не має внутрішнього поділу, крім спальних кімнат і місця для збереження речей. Сполучений із критими прибудовами, головний зал строго відокремлює простір імператора і простір придворних (у стилі сінден зберігся до наших днів імператорський палац Госьо).
А прибалти продовжували веселощі. Пунктуальні й ділові, вони настільки добре прижилися тут, що багато з них улаштувались на роботу в японські фірми і навіть одружилися з жінками з місцевих родин.
У них було занадто багато схожого, у японців і прибалтів: уміння підкорятися, зібраність і… Я не міг собі уявити, як можна починати кожен ранок із виконання гімну країни, потім гімну фірми й трихвилинного побажання здоров’я начальству та клятвених обіцянок працювати краще, ніж учора. А вони могли. Мало того, не вбачали в цьому нічого незвичайного.
Чоловіки віддають усю зарплату дружинам, щоб одержувати впродовж місяця дріб’язок на обіди, цигарки й кишенькові витрати. При цьому діти можуть отримувати на свої потреби більше, ніж батьки… Дітей у ванні купає батько, навіть якщо це дівчатка вже підліткового віку… Молода мама може взимку закутатися в теплі речі, але при цьому вивести на вулицю дитину напівроздягненою… чи одягти як належить, але залишити босими ноги.
А просто від них ми вирушили на вокзал, і швидкісний потяг (я хотів би подивитися на літак, здатний наздогнати його), відвіз нас до Кіото.