Потім, піднявши одну ногу, застигав у зовсім немислимій для нього позі, і зал голосно рахував:
— Десять! Двадцять! Тридцять!
Деякі з борців могли вистояти так до трьох хвилин.
А потім вони зіштовхувалися з гуркотом кам’яних стін і, скрегочучи зубами, намагалися виштовхнути один одного за межі солом’яного кола.
Ліліпути (дев’яносто п’ять кілограмів) боролися з велетнями (два з половиною центнери).
Ліліпути зійшли з дистанції ще до чвертьфіналів. Носилки, скручені шиї, висолоплені язики.
А велетні продовжували зіштовхуватися один з одним. Дзвінкі удари по величезній спині, носилки, санітари, які синіють від натуги.
Нове посипання сіллю з ритуальних ковшів. Непроникні обличчя. Зібране в пучки волосся. Нові сутички.
Розбігтися, вдарити виставленою вбік рукою — і повалити супротивника на спину.
І вся зала в захваті гула:
— Ва-а-а!!!
Чи схопити за ногу-колону й перекинути його через себе.
Років сім тому ми з Дмитром були на показових виступах сумоторі й американських кетчерів. Останні не змогли перемогти навіть тоді, коли їх почали виставляти по троє проти одного товстуна, схожого на Будду, який узявся воювати.
— Треба було виставити Сашка, — вирішили ми тоді.
— Мене? — перепитав він, почувши нашу ідею і задумавшись. — Повитрушувати з них жир? Не хочу.
Але одного разу в якомусь із місцевих ресторанів йому все-таки довелося битися з борцем сумо, який спробував змусити його поводитися трохи тихіше. Обмінявшись десятком лайок (здогадайтеся, хто говорив японською мовою, а хто посилав подалі «нормальною», українською), вони кинулися один на одного.
Гуркіт зіткнення — удар витягнутої руки через груди, удар кулака в і без того пласке обличчя. І… і… і… впав сумоїст. Залишаючи за собою на мить завислу в повітрі дугу з кривавих бризок та уламків зубної емалі.
Ми жили тут так давно, і з нами тут відбулося стільки різних історій…
Але на своєму земляному рингу ці хлопці бачилися дуже й дуже грізними.
Сумоторі — борець сумо (буквально: «той, хто займається сумо»). Середня вага сумоторі — 160–180 кілограмів.
— І скільки ми виграли? — запитала Маринка.
— Майже сто тисяч, — сказав Дмитро, який робив ставки разом із нею.
— Доларів?!
— Єн.
— А… Дріб’язок.
Чи:
— А чому Юкіко постійно мовчить?
— Тут так заведено.
— У сенсі?
— Жінка повинна мовчати.
— Кожна?
— Майже.
— І я теж?
— Ні. Ти можеш говорити.
— Спасибі.
Тянко — будь-яка їжа борця сумо. Класичний рецепт — овочі, жирне м’ясо, боби, перець і сіль. Усе готується до консистенції густого супу, який їдять, запиваючи саке. Сумоторі їсть, поки не відчує болю в шлунку. Перший прийом їжі відбувається об одинадцятій годині ранку, після трьох годин тренувань. Останній — безпосередньо перед сном.
У перше наше відвідування японського ресторану Марина здивувала нас знанням японської мови, назвавши кухаря, який жонглював тесаками, «люб’язним» і досить правильно, майже без акценту, подякувала йому «за вишукану радість шляхетної ситості».
— Палички, — сказав Сашко, — тримають так.
— Я знаю, — посміхнулася Маринка і, обернувшись до мене, додала: — Адже я готувалася п’ять років, перш ніж до тебе приїхати. Ти оцінив?
«П’ять років, — подумав я. — П’ять років… А я… Що ж я робив п’ять років тому?»
Невеликий річковий пароплав віз нас крізь мряку.
— А чому ти не питаєш, як там мама? — поцікавилась Марина.
— Не знаю, — відповів я. — А треба?
— Звичайно, ні.
А Сашко, кутаючись у ковдру, взяту ним у рятувальній шлюпці, запитав:
— Не змерзла?
— Я? — посміхнулася Маринка. — Дядьку Сашко, а випиймо саке.
— Це як тато скаже.
— Нізащо, — сказав я.
— Так я й думала…
Ми побували в Хіросімі.
— Тут скинули бомбу.
— А в Україні вибухнув Чорнобиль, — сказала Марина.
Ми сиділи на лавках крихітних амфітеатрів саду каміння, і Дмитро намагався пояснити:
— Вони (японці) вважають, ніби народжуються для того, щоб розібратися в собі. Життя — як зупинка на шляху між «сьогоденням», яке вже було, і «сьогоденням», яке прийде…
— І про це розмірковують, дивлячись на ці каменюки? — запитала Марина.