І, нарешті, посміхнулась і вимовила:
— Які ви всі хо-хо-хороші.
— Отже, — на правах батька я почав допит першим. — Що сталося, і по який саме диск приїжджали ці (ми склали їх на підлогу мого саду) діячі з пістолетами?
— Їх прислав мій вітчим, — сказала Маринка.
— Той, котрого вони називали «татом», — уточнив Сашко.
— Ні. Тато — ось, — і Марина тицьнула в мене пальцем. — А то вітчим.
— Ви посварилися, ти гримнула дверима, забравши в нього якийсь диск, і вирішила приїхати сюди, — здогадався Дмитро.
— Угу.
— А як ти мене знайшла?
— Легко, — посміхнулася моя дочка. — Почавши з міліції.
Японія — одне з найбезпечніших місць у світі. Японці можуть насолоджуватися рідкісною можливістю спокійно гуляти вулицями після настання темряви, не боячись бути пограбованими. Висококласні спортивні автомобілі припарковуються на ніч просто до тротуару, разом із радіо, навігаційною системою і навіть комп’ютером — і все це буквальне виставлено напоказ.
— Тебе ж розшукували, — сказала Маринка. — Мені було років сім, коли вони приходили за тобою востаннє. Саме тоді я вперше й побачила твою фотографію.
— На листівці «розшукується»?
— Ага.
— А якщо менти…
— Міліціонери, — виправив Сашко.
— Ні, — поморщила свій носик Мариночка. — Менти, у нас їх називають так… Отже, якщо менти тобою цікавилися, то, значить, щось знали. Тому, перекинувши з рахунку вітчима трохи грошей на свій рахунок…
— Як?
— За допомогою комп’ютера, — сказала дитинка. — Я напхала кишені грішми й пішла до ментів. Самої твоєї справи вони мені не віддали. Але копію зробили. Там так багато цікавого, любий татку. Адже мама говорила, що ти був студентом і загинув під колгоспною сівалкою, коли я ще не народилась, а ти, виявляється, був кілером.
— Ну, — сказав я, — це було давно. І я став іншим…
— Я бачила, — кивнула Марина. — Сьогодні. Зі справи виходило, що тебе шукав Інтерпол, але так і не зміг знайти. І що ні в Європі, ні в Америці тебе немає. І що більше тебе ніхто не шукає.
— І ти…
— І я купила десять комп’ютерів, зарядила в кожен із них твоє фото і змусила їх перегортати всі існуючі у світі архіви. Ти міг змінити ім’я, але ж ти отримував права та інші документи, а отже, в якому-небудь архіві міг бути твій портрет.
— Але він міг зробити пластику, — сказав Дмитро, — змінити обличчя.
— Чоловік, — посміхнулася Марина, — якщо тільки він не схильний до гомосексуалізму, ніколи не зробив би цього. Змінити ім’я, змінити відбитки пальців, поголити голову чи відпустити бороду, але при цьому залишити обличчя таким, яким воно є.
— Скільки тобі років? — запитав, здивований її пізнаннями в чоловічій психології, Сашко.
— Дванадцять.
Але мене цікавило інше:
— І ти знайшла мене за копією водійських прав?
— У світі, — сказала Маринка, — у тебе щонайменше семеро двійників. Не віриш? Можу дати адреси. Але в жодного з них немає трьох шрамів над правою бровою.
Я кивнув.
— Але не думай, ніби знайти тебе було так легко, — сказала моя дочка. — Мої комп’ютери працювали майже півтора року, не вимикаючись ані на мить. Із десяти згоріло вісім. Але в мого вітчима багато грошей, а тому… Та я не про це. А знайшовши твої нові дані…
— Почекай, — сказав насуплений Сашко. — І так можна знайти будь-кого?
— Атож, — безтурботно відповіла моя доня, навіть не уявляючи, наскільки сильно вона змусила цим захвилюватися Сашка. — Щоправда, за наявності спеціальних програм. Та й усі архіви захищено кодами… А тому й за наявності універсальної програми їхнього злому…
— А де ти їх узяла? — запитав я. — Програми…
— Написала, — сказала вона.
«То скільки тобі років?» — це могло звучати рефреном увесь той вечір.
— То ви слухаєте чи ні?
— Слухаємо.
— Слухаємо-слухаємо.
— І от, коли я тебе знайшла, я раптом зрозуміла, що не поїду до тебе.
— Могла б написати лист, — сказав я.
— Щоб ти злякався і зник у невідомому напрямку? — я справді міг це зробити. — Оце вже ні, треба було їхати до тебе без попередження. Але тоді я не могла зважитися. А недавно моя мамаша…
— Мама, — поправив її Сашко.
— Ні, мамаша, — цього разу дівчинка навіть не посміхнулася, — вкотре лягла лікуватися від кокаїнонюхання. І ми залишилися з вітчимом удвох.