— Ви посварилися… — почав Дмитро.
— Так. Ми посварились. Я образилась і вирішила поїхати до тата. До справжнього тата.
— До тебе, — сказав Дмитро.
— Ага. А вітчим у мене банкір. Ну, то я заслала в його комп’ютери вірус «Маринонька хороша дівчинка» і виїхала.
— А диск?
— А на диску засіб від цього вірусу. Уявляєте: стоїть банк, у ньому сто комп’ютерів — і всі не працюють, а тому ніхто не знає, які в банку рахунки, які клієнти, хто кому що винен. Три тижні — і повне банкрутство.
— Так, — кивнув Дмитро. — Я теж прислав би стрільців.
— А все просто, — сказала моя комп’ютернорозвинута дитина. — Існуючими на даний момент методами цей вірус знищити неможливо. Хоча насправді зробити це дуже просто. Треба тільки ввімкнути заражений ним комп’ютер, дочекатися, коли він запитає «Що?», і написати: «Маринонька хороша дівчинка, а її вітчим — козел».
— І все?
— Ага, — було схоже, що «ага» її улюблене слово.
— Ну, а мама не хвилюється, що ти зникла? — запитав Сашко.
— Мабуть, ні. Коли я бачила її востаннє, вона довела себе до такого стану, що не могла згадати свого імені. А вітчим, судячи з того, що він прислав сюди своїх людей, знає, де я. Вибач, — сказала мені Маринка. — Я забула всі папірці щодо твоїх пошуків на своєму столі.
— Нічого, — сказав я.
— Тому він знає, де я і з ким.
— Зрозуміло.
— То ви не гніваєтеся? — запитала Марина.
— Не дуже, — відповів я.
— Але наступного разу, — сказав Сашко, — все-таки попереджай про те, що хтось може приїхати, щоб нас убити.
— Добре.
Рівень злочинності в Японії неймовірно низький не тільки тому, що відсоток розкривання злочинів високий, а й тому, що боязнь підвести свою групу і стати ізгоєм є набагато страшнішою, ніж перспектива потрапити до в’язниці. Тож поліції практично нічого робити.
Ми обшукали трьох убитих нами стрільців.
Потім, віднісши трупи до машини, повезли їх у найближчий парк. У Японії завжди були проблеми із землею. Тут усього не вистачало — землі, природних ресурсів, навіть будинків і квартир, щоб розселити всіх, хто жив тут. Тому нерідко рисові поля тулилися між готелями, квартири були дрібні, немов коробки з-під комп’ютерів, а сади росли в глиняних горщиках на підвіконнях.
Так і цей парк був метрів двадцять на двадцять. Тож усю землю, викопану нами з-під згорнутого в рулон дерну, довелося відвезти із собою, завантаживши її в целофанові мішки. Інакше вже вранці поліція знала б про влаштоване нами поховання.
Поліцейські відділки — це маленькі пости (кобани), де сидять кілька дружелюбних охоронців закону, завжди готових пояснити, як пройти в потрібне вам місце (навіть якщо вони самі цього не знають), і доглянути за дітьми, які загубились, чи старими, які заблукали. Що ж до їхньої здатності впоратися із серйозними злочинами, то вона зазнає реальної перевірки вкрай рідко.
В убитих були українські паспорти. «Іваненко, Петренко, Тимошенко» — чудові прізвища для людей, які вирішили залишитися зовсім без прізвищ. Як і імена «Віктор, Олександр, Андрій».
— То що будеш робити? — запитав у мене Дмитро.
— А що я маю робити?
— Певно, треба повернути цей диск, раз за ним прислали стрільців аж сюди.
— Ні в якому разі. Я ж її тільки знайшов, — я мав на увазі Марину. — А повернувши диск, я зраджу її. Адже вона сподівається, що я є її захистом. А так я перетворюся в її очах на боягуза.
— Логічно, — кивнув Сашко, який займав майже все заднє сидіння. — Дуже логічно.
— Послухайте, докторе Спок, — сказав мені Дмитро, — а ви не боїтеся, що наступного разу сюди пришлють одразу чоловік п’ятнадцять.
— Усе можливо, — відповів я.
— Він правий, — сказав Дмитрові Сашко. — Дівчинка вирішила побавитися в тата-захисника. І вона має на це всі підстави. Розчарувати її — значить скривдити.
— А якщо вона захоче бавитися в тата-пожежника чи в тата-грабіжника банків?
— Значить, гаситимемо для неї будинок чи пограбуємо банк.
— Що значить «гаситимемо»? — поморщився Дмитро.
— А те і значить, — відповів Сашко. — Не кидати ж нам їх?
Дмитро задумався.
Нарешті сказав:
— Добре, їдемо.
— Куди?
— Куди, до Сергієвої дочки.
Я не став говорити: «Я можу це зробити сам», «Не треба, хлопці», «Навіщо підставлятися?» Тільки:
— Спасибі.