Выбрать главу

Адже по-іншому просто не могло бути. Надто багато в нас було спільних спогадів, щоб я не сподівався на їхню допомогу.

Коли мені виповнилося шістнадцять, я переміг іще одного обдарованого бійця — Тадасіму Акіяма. У віці двадцяти одного року я вирушив до столиці й бився там із різними майстрами клинка, жодного разу не зазнавши поразки… Відтоді я живу, не дотримуючись ніяких особливих правил…

— Ну, а хто цей тато? — запитав Дмитро.

— Хто його знає, — відповів я. — Одне можна сказати точно: у нього є гроші, щоб надіслати сюди кількох стрільців, і вкрадений у нього Маринкою диск цікавить його значно більше, ніж сама пасербиця.

— Може, й ми зашлемо до нього кого-небудь? — запитав Сашко. — Наприклад, якихось якудз із гранатометом.

— А навіщо?

— А так. Щоб не чекати від нього нових посланців.

— Якщо приїдуть нові, — сказав я, — тут і залишаться. Якщо приїжджатимуть занадто часто, то ми з Маринкою змінимо прізвища і зникнемо десь на островах…

— Звик до неї? — посміхаючись, запитав Дмитро.

— Звик.

— Не хочеш розлучатися?

— Не хочу.

Я не знав тоді, як правильно пояснити свої почуття. Радше як подвійне усвідомлення: «Життя скінченне» і «Але в ньому є хтось, хто надає йому сенсу». І цим «кимось» була, звичайно ж, Марина.

Хоча тоді це ще не було справжньою любов’ю.

* * *

— Треба купити їй чого-небудь смачненького, — мовив Сашко.

— Ні в якому разі, — відповів Дмитро. — Дівчинка покарана. Нехай хоч день вона поживе з відчуттям провини, щоб усвідомити…

Ніхто з нас ніколи не займався вихованням дітей, але щодо теорії:

— Містере Спок?

— Так, містере Спок.

— Чудово, містере Спок.

Як його звали? Здається, Бенджамін…

Частина дев’ята

Тато й донька

1

Уранці Юкіко спакувала свій одяг.

— Що трапилося?

— Мені краще буде виїхати.

— Навіщо?

— Тепер вам ліпше мешкати разом. Побудьте наодинці, звикніть одне до одного. Постарайся її полюбити, дівчинці необхідна твоя любов.

От і ще одна мадам Бенджамін.

— І куди ти поїдеш?

— До батьків, — сказала Юкіко. — Ось їхня адреса, — аркушики з ієрогліфами: адреса, схема того, як туди краще дістатися від станції, і: «Я сумуватиму без тебе».

Відвідай мене У самотності моїй! Перший листок упав…

Здається, так?

Ми відвезли Юкіко на вокзал.

— А чому ти її не поцілував? — запитала в мене Маринка.

— Тут не заведено, — відповів я.

— Вона тобі хто?

— Ну… — я боявся травмувати малу.

Але поки я думав про це, доня встигла здивувати мене:

— Ну, ти її ши-ши-ши, — і вона зробила кілька рухів стегнами, після яких я ледь не відважив їй потиличника.

— Так, — сказав я. — Вистачить дитинства. Канікули закінчено. Починаються суворі будні.

Ми поїхали в ресторан, а потім на моє прохання посильний із крамниці навпроти мого будинку з’їздив до українського консульства і привіз відтіля півтора десятка газет і досить безглузду книжку «Сто найвідоміших шедеврів України».

— А це навіщо? — запитала Марина.

— Уроки вчитимемо.

2

— Ну, читати ти вмієш, — сказав я. — А писати?

— Я знаю три мови, — відповіла Маринка. — Я вмію і писати, й читати, і навіть знаю, що двічі по чотири — вісім.

— Чудово.

Ми залишилися вдвох, і я навіть не міг уявити, чим зайняти її далі.

— Може, сходимо в кіно?

— Навіщо?

— Просто.

— Не хочу, — сказала вона, лежачи на животі й гортаючи комікс.

— Можемо сходити попоїсти чого-небудь солодкого.

— Теж не хочеться.

— Солоного?.. Гіркого?.. Такого, що тіпається і плазує по тарілці?

— Слухай, — сказала Марина. — А що ти робив би, якби мене не було?

— Тобто?

— Ну, якби я не приїхала, що ти робив би зараз?

— Працював би.

— Ну то працюй.

— Гаразд, — я вивів її на кухню, опустив натисканням кнопки «підлога номер три» кабінет і ввімкнув комп’ютер.

Тут немає церемоній, немає повчань: сприймання Дзен винятково особистісне. Самовдосконалення у Дзен не передбачає зміни поведінки, але кличе до усвідомлення природи звичайного життя. Кінцева точка — це початок, і найбільша чеснота — простота.