Адже по-іншому просто не могло бути. Надто багато в нас було спільних спогадів, щоб я не сподівався на їхню допомогу.
Коли мені виповнилося шістнадцять, я переміг іще одного обдарованого бійця — Тадасіму Акіяма. У віці двадцяти одного року я вирушив до столиці й бився там із різними майстрами клинка, жодного разу не зазнавши поразки… Відтоді я живу, не дотримуючись ніяких особливих правил…
— Ну, а хто цей тато? — запитав Дмитро.
— Хто його знає, — відповів я. — Одне можна сказати точно: у нього є гроші, щоб надіслати сюди кількох стрільців, і вкрадений у нього Маринкою диск цікавить його значно більше, ніж сама пасербиця.
— Може, й ми зашлемо до нього кого-небудь? — запитав Сашко. — Наприклад, якихось якудз із гранатометом.
— А навіщо?
— А так. Щоб не чекати від нього нових посланців.
— Якщо приїдуть нові, — сказав я, — тут і залишаться. Якщо приїжджатимуть занадто часто, то ми з Маринкою змінимо прізвища і зникнемо десь на островах…
— Звик до неї? — посміхаючись, запитав Дмитро.
— Звик.
— Не хочеш розлучатися?
— Не хочу.
Я не знав тоді, як правильно пояснити свої почуття. Радше як подвійне усвідомлення: «Життя скінченне» і «Але в ньому є хтось, хто надає йому сенсу». І цим «кимось» була, звичайно ж, Марина.
Хоча тоді це ще не було справжньою любов’ю.
— Треба купити їй чого-небудь смачненького, — мовив Сашко.
— Ні в якому разі, — відповів Дмитро. — Дівчинка покарана. Нехай хоч день вона поживе з відчуттям провини, щоб усвідомити…
Ніхто з нас ніколи не займався вихованням дітей, але щодо теорії:
— Містере Спок?
— Так, містере Спок.
— Чудово, містере Спок.
Як його звали? Здається, Бенджамін…
Частина дев’ята
Тато й донька
Уранці Юкіко спакувала свій одяг.
— Що трапилося?
— Мені краще буде виїхати.
— Навіщо?
— Тепер вам ліпше мешкати разом. Побудьте наодинці, звикніть одне до одного. Постарайся її полюбити, дівчинці необхідна твоя любов.
От і ще одна мадам Бенджамін.
— І куди ти поїдеш?
— До батьків, — сказала Юкіко. — Ось їхня адреса, — аркушики з ієрогліфами: адреса, схема того, як туди краще дістатися від станції, і: «Я сумуватиму без тебе».
Здається, так?
Ми відвезли Юкіко на вокзал.
— А чому ти її не поцілував? — запитала в мене Маринка.
— Тут не заведено, — відповів я.
— Вона тобі хто?
— Ну… — я боявся травмувати малу.
Але поки я думав про це, доня встигла здивувати мене:
— Ну, ти її ши-ши-ши, — і вона зробила кілька рухів стегнами, після яких я ледь не відважив їй потиличника.
— Так, — сказав я. — Вистачить дитинства. Канікули закінчено. Починаються суворі будні.
Ми поїхали в ресторан, а потім на моє прохання посильний із крамниці навпроти мого будинку з’їздив до українського консульства і привіз відтіля півтора десятка газет і досить безглузду книжку «Сто найвідоміших шедеврів України».
— А це навіщо? — запитала Марина.
— Уроки вчитимемо.
— Ну, читати ти вмієш, — сказав я. — А писати?
— Я знаю три мови, — відповіла Маринка. — Я вмію і писати, й читати, і навіть знаю, що двічі по чотири — вісім.
— Чудово.
Ми залишилися вдвох, і я навіть не міг уявити, чим зайняти її далі.
— Може, сходимо в кіно?
— Навіщо?
— Просто.
— Не хочу, — сказала вона, лежачи на животі й гортаючи комікс.
— Можемо сходити попоїсти чого-небудь солодкого.
— Теж не хочеться.
— Солоного?.. Гіркого?.. Такого, що тіпається і плазує по тарілці?
— Слухай, — сказала Марина. — А що ти робив би, якби мене не було?
— Тобто?
— Ну, якби я не приїхала, що ти робив би зараз?
— Працював би.
— Ну то працюй.
— Гаразд, — я вивів її на кухню, опустив натисканням кнопки «підлога номер три» кабінет і ввімкнув комп’ютер.
Тут немає церемоній, немає повчань: сприймання Дзен винятково особистісне. Самовдосконалення у Дзен не передбачає зміни поведінки, але кличе до усвідомлення природи звичайного життя. Кінцева точка — це початок, і найбільша чеснота — простота.