Выбрать главу

І от я дивився котирування, а Марина лежала на підлозі мого кабінету й вирізала з буклета картинку Сатоші Урушіхара, щоб уклеїти її у витягнений із рюкзака зошит «Мої Щоденники».

«Мариноньці присвячено», — це єдине, що я зміг прочитати з нього. І то — випадково. Коли вона відкривала цей зошит у потязі.

Що я продавав тоді? Що купував? Я просто просидів майже шість годин, утупившись в екран комп’ютера. Так і не придумавши, що ж мені робити далі.

З

— Ну і? — запитав Дмитро.

Сашко саме вивів Маринку на вулицю, щоб спустошити кілька автоматів, які торгують коміксами.

— Мовчимо. Я — нібито працюю. Вона — розглядає свої веселі картинки. Обідаємо. Дивимося телевізор, американські канали.

— Але ти хоч намагався її розворушити?

— Аякже, — відповів я.

— І що?

— Вона лише киває, — зробивши ковток, я поставив чашку з кавою на місце. — І так уже вісім днів.

— Молодці.

Ми зустрілися в невеликій кав’ярні, розрахованій на європейців. Принаймні, тут були стільці.

— А що далекий харківський «тато»?

— Та нічого. Ніби забув про нас.

Минуло вже вісім днів, і Маринчин вітчим поводився так, немов його не було. Очевидно, послані ним стрільці приїхали тоді, коли в далекій Україні якийсь комп’ютерний геній уже зламав вірус, запущений Маринкою в банківські програми. А може, сам вітчим додумався написати єдине словосполучення, яке від нього вимагалося.

— Краще прислав би когось, — сказав Дмитро.

— Так, — погодився я.

— Адже вас треба розворушити, — сказав Дмитро.

— Яким чином?

— Щоб лиха й негаразди згуртували нас.

— І ти навіть знаєш, як?

— Звичайно, знаю.

Йому не треба було говорити: «Доручи це мені», — я і так його всім забезпечив.

— Тому потерпи ще день-два…

Але мені довелося оголосити загальну мобілізацію набагато раніше.

Дух вогню — лють, незалежно від того, великий вогонь чи малий… Схрещуючи меч із мечем супротивника, не переймайся тим, сильно ти рубаєш чи слабко; просто рубай і вбий ворога… Адже в будь-якому бою є тільки одне — прагнення вбити ворога… Убивство й лють.

Мобілізація настала так, немов би була карою за моє обережне запитання:

— Може, зателефонуємо мамі Наталі і скажемо, що з тобою все гаразд?

І крижана відповідь, яка немовби зістарила Марину років на двадцять:

— Ні.

Коли я прокинувся й побачив, що вона пішла, то взявся обдзвонювати Дмитра й Сашка:

— Вона зникла!

— Спокійно.

— Вона пішла!

— Ти що, спав?! Як ти міг?! — обурювався Сашко.

— Та ось так.

— Зараз приїду, — сказав Дмитро.

— Нікуди не йди! — проревів Сашко-велетень.

Але я був такий стривожений, що навіть вискочив на вулицю, аби зустріти їх.

— Ти дзвонив у поліцію?!

— Телефонував на вокзал?!

— Ти звертався до лікарень?!

— Що тобі сказали в аеропорту?!

— Чим ти її скривдив?

— Може, вона залишила записку?

І раптом поруч із нами зупинилося таксі, й усміхнений водій-японець, який вийшов із нього, обережно вклонився:

— Доброї ночі. Даруйте, що я затримався і змусив вас так хвилюватися.

— Чого тобі?! — запитав Дмитро.

— Маленька дівчинка, — сказав японець, хоча Марина була з ним одного зросту. — Адже ви переживаєте за неї? Вона зупинила мене, коли я проїжджав цією вулицею сорок хвилин тому, і я відвіз її в нічний клуб. Вибачте, що затримався, але я поїхав назад одразу, як вона зі мною розрахувалася, щоб сказати вам, де вона, і щоб ви не хвилювалися.

— Спасибі, — сказав я (його вчинок був у суто японському дусі). — Відвезеш нас туди?

— Звичайно, — і ми поїхали в клуб, у куб із непрозорого скла й неону, який світив прожекторами в осіннє небо.

Мелодія «Стара сосна» («Комацу Бусі», стародавня мелодія для флейти чи ліри), відбивана на шкіряному барабані, спокійна, але, коли до справи береться дилетант, він розгублюється, його дух наповнюється сум’яттям.

4

Найстаршому тут (не беручи до уваги охоронців, касирів і ді-джеїв) було п’ятнадцять років. Спалахи лазерів, гуркіт, коктейлі, що світяться токсичними відходами, і неймовірна кількість найбожевільніших перук. Японці взагалі люблять фарбувати своє волосся, і тут рідко зустрінеш хлопця чи дівчину не із зеленим чи червоним волоссям. У крайньому разі — руді від хни патли.