І от я дивився котирування, а Марина лежала на підлозі мого кабінету й вирізала з буклета картинку Сатоші Урушіхара, щоб уклеїти її у витягнений із рюкзака зошит «Мої Щоденники».
«Мариноньці присвячено», — це єдине, що я зміг прочитати з нього. І то — випадково. Коли вона відкривала цей зошит у потязі.
Що я продавав тоді? Що купував? Я просто просидів майже шість годин, утупившись в екран комп’ютера. Так і не придумавши, що ж мені робити далі.
— Ну і? — запитав Дмитро.
Сашко саме вивів Маринку на вулицю, щоб спустошити кілька автоматів, які торгують коміксами.
— Мовчимо. Я — нібито працюю. Вона — розглядає свої веселі картинки. Обідаємо. Дивимося телевізор, американські канали.
— Але ти хоч намагався її розворушити?
— Аякже, — відповів я.
— І що?
— Вона лише киває, — зробивши ковток, я поставив чашку з кавою на місце. — І так уже вісім днів.
— Молодці.
Ми зустрілися в невеликій кав’ярні, розрахованій на європейців. Принаймні, тут були стільці.
— А що далекий харківський «тато»?
— Та нічого. Ніби забув про нас.
Минуло вже вісім днів, і Маринчин вітчим поводився так, немов його не було. Очевидно, послані ним стрільці приїхали тоді, коли в далекій Україні якийсь комп’ютерний геній уже зламав вірус, запущений Маринкою в банківські програми. А може, сам вітчим додумався написати єдине словосполучення, яке від нього вимагалося.
— Краще прислав би когось, — сказав Дмитро.
— Так, — погодився я.
— Адже вас треба розворушити, — сказав Дмитро.
— Яким чином?
— Щоб лиха й негаразди згуртували нас.
— І ти навіть знаєш, як?
— Звичайно, знаю.
Йому не треба було говорити: «Доручи це мені», — я і так його всім забезпечив.
— Тому потерпи ще день-два…
Але мені довелося оголосити загальну мобілізацію набагато раніше.
Дух вогню — лють, незалежно від того, великий вогонь чи малий… Схрещуючи меч із мечем супротивника, не переймайся тим, сильно ти рубаєш чи слабко; просто рубай і вбий ворога… Адже в будь-якому бою є тільки одне — прагнення вбити ворога… Убивство й лють.
Мобілізація настала так, немов би була карою за моє обережне запитання:
— Може, зателефонуємо мамі Наталі і скажемо, що з тобою все гаразд?
І крижана відповідь, яка немовби зістарила Марину років на двадцять:
— Ні.
Коли я прокинувся й побачив, що вона пішла, то взявся обдзвонювати Дмитра й Сашка:
— Вона зникла!
— Спокійно.
— Вона пішла!
— Ти що, спав?! Як ти міг?! — обурювався Сашко.
— Та ось так.
— Зараз приїду, — сказав Дмитро.
— Нікуди не йди! — проревів Сашко-велетень.
Але я був такий стривожений, що навіть вискочив на вулицю, аби зустріти їх.
— Ти дзвонив у поліцію?!
— Телефонував на вокзал?!
— Ти звертався до лікарень?!
— Що тобі сказали в аеропорту?!
— Чим ти її скривдив?
— Може, вона залишила записку?
І раптом поруч із нами зупинилося таксі, й усміхнений водій-японець, який вийшов із нього, обережно вклонився:
— Доброї ночі. Даруйте, що я затримався і змусив вас так хвилюватися.
— Чого тобі?! — запитав Дмитро.
— Маленька дівчинка, — сказав японець, хоча Марина була з ним одного зросту. — Адже ви переживаєте за неї? Вона зупинила мене, коли я проїжджав цією вулицею сорок хвилин тому, і я відвіз її в нічний клуб. Вибачте, що затримався, але я поїхав назад одразу, як вона зі мною розрахувалася, щоб сказати вам, де вона, і щоб ви не хвилювалися.
— Спасибі, — сказав я (його вчинок був у суто японському дусі). — Відвезеш нас туди?
— Звичайно, — і ми поїхали в клуб, у куб із непрозорого скла й неону, який світив прожекторами в осіннє небо.
Мелодія «Стара сосна» («Комацу Бусі», стародавня мелодія для флейти чи ліри), відбивана на шкіряному барабані, спокійна, але, коли до справи береться дилетант, він розгублюється, його дух наповнюється сум’яттям.
Найстаршому тут (не беручи до уваги охоронців, касирів і ді-джеїв) було п’ятнадцять років. Спалахи лазерів, гуркіт, коктейлі, що світяться токсичними відходами, і неймовірна кількість найбожевільніших перук. Японці взагалі люблять фарбувати своє волосся, і тут рідко зустрінеш хлопця чи дівчину не із зеленим чи червоним волоссям. У крайньому разі — руді від хни патли.