— Ваш друг казав, щоб ви їхали зі мною.
Я набрав Сашка:
— Ти де?
— Їду на захід. Слідом за Мариною. Зараз ми…
Я повторив таксисту назву вулиці, і він погнав туди.
Основою вчення Дао вважається праця китайського філософа Лао Цзи «Дао де дзин». Світобудова з погляду даосизму існує за рахунок нез’ясованого Дао («Шляху»), що рухає і керує всім сущим. Проходження законами Дао — це шлях життя і блаженства.
Ми наздогнали Сашка хвилин через десять.
Коли ми порівнялися з його машиною, він, сидячи за кермом, кивнув уперед — на таксі з яскравим рекламним щитом на даху.
Маринка сиділа на задньому сидінні між двома молодими японцями. Ще двоє озиралися на неї, тиснучись на сидінні поруч із таксистом.
— А де п’ятий? — запитав Дмитро.
— Відстав, — сказав я. — Або в багажнику.
Вони зупинилися біля дешевого, з малесенькими кімнатками готелю.
— Під’їхати? — запитав таксист.
— Ні.
Ми зупинилися на іншій стороні вулиці.
А потім відбулося те, що зробило безглуздими всі умовляння Дмитра: Маринка вчепилася нігтями в обличчя одного зі своїх нових друзів, потім спробувала вдарити іншого своїм важким черевиком, але, швидко скрутивши її, — четверо проти однієї, — вони витягли її з машини.
За мить я вже йшов до них:
— Гей, виродки. Лишіть її. Чули?!
— Іди звідси.
— Так?
— Так, — двоє з цих пацанів у яскравих перуках одразу стали в стійки «дрімаючий дракон» і «олень, що захищається». Марина скрикнула:
— Татку! — а я вдарив «дракона» відкритою долонею в груди, а другим ударом зніс «оленю» всі його роги й копита.
— Ну?!
Не маючи інших засобів до існування, багато з них стали організовуватися в банди й нападати на мирних мандрівників і торговців, грабувати села й навіть міста. Самі вони іронічно називали себе хатамото-якко («слуги сьогуна»), але народ дав їм прізвисько кабукі-моно («клоуни, божевільні») — за дивні костюми, зачіски та насичений військовий сленг.
Двоє інших спробували перетворитися в «мавпу» і «тигра».
— Я! — попросив Сашко, — біжучи до нас. — Дайте мені!
Але, побачивши його, обидва юнаки дали драла.
— Ні, — засумував Сашко. — Це несерйозно.
— Побий таксиста, — запропонував Дмитро.
А я допоміг Марині встати.
— Ну, що ж ти? — запитав я.
— Таточку, — п’яно посміхнулася вона. — Ти такий класний.
І тут же ноги її підкосилися, і я ледь устиг підхопити її.
У таксі, а потім у квартиру, я заносив її на руках.
Дмитро й Сашко попрощалися зі мною біля під’їзду. А, поклавши Маринку на ліжко, я почав думати: чи не збентежиться вона завтра вранці і чи не образиться, якщо я зараз роздягну її.
Щоб розумітися на дітях, їх треба виховувати все життя. Я не розумівся, а тому лише зняв з неї черевики, вкрив ковдрою і відчинив вікно.
Надворі була холодна, з обривками туману і випадкових крапель дощу, осіння ніч.
Уранці вона прокинулася з пом’ятою фізіономією, зі стоїчно приховуваним головним болем і неймовірною спрагою.
— То, кажуть, я вчора… — обережно почала вона, ставлячи пляшку з недопитою мінералкою на стіл, — відривалася?
— Трохи було, — відповів я.
— Ти незадоволений?
— Тим, що ти пішла без попередження.
— Мені соромно, — сказала Марина, хоча по її обличчю було видно, що зараз вона не може відчувати нічого іншого, крім болю й нудоти.
І тоді ж мені подзвонив Дмитро:
— Отже, ми починаємо.
— Що? — запитав я, встигнувши забути розмову з ним.
— Змушувати вас любити одне одного, — нагадав Дмитро. — Можете починати готуватися. Хлопці вже в дорозі.
Викликані ним хлопці були відставними стрільцями й рекетирами, які осіли в Новій Зеландії і на майже безіменних островах південних морів.
Частина десята
Відставні стрільці
Вона вийшла з душу. У срібних крапельках води. У моєму, величезному для неї, тоненької і тендітної, халаті.
— Поснідаєш?
— Ні, — вона похитала головою, і три срібні краплі злетіли в повітря. — Хіба що ще один аспірин.
Я дав їй таблетку, і вона запила її, відкривши нову пляшечку мінералки.
— А скажи, — раптом промовила Марина, — ти сумував за мною?