Радше за тим, чого в нас не було.
Але я сказав:
— Звичайно.
— І як часто?
— Майже завжди.
— А… — але зрозуміти з цього «а…» хоч що-небудь було просто неможливо.
Гучний, метушливий аеропорт. Ревучі за стіною літаки. Дев’ятеро терміналів, що йдуть через блискуче поліроване скло, дев’ятеро професіоналів, що приїхали на запрошення Дмитра.
Дмитро і Сашко зустрічали їх за огорожею.
— Ми тут, — обіймаючись із деякими, а з іншими знайомлячись:
— Дмитро.
— Олександр.
— Ставр.
— Леонід.
— Максим.
— Кока Петрович.
Усі вони були високі, міцні, товстошиї. У найківських куртках, з величезними спортивними сумками і, звичайно ж, товстими золотими ланцюгами та виголеними потилицями.
— Ми їх зустріли, — подзвонив мені Дмитро.
— Не зараз, — сказав я, зиркнувши на Марину, яка фарбувала нігті на ногах.
— Що, у дитини перше похмілля? — посміхнувся Дмитро.
— У тому-то й річ, — сказав я, — що, як мені здається, далеко не перше.
З мамою-наркоманкою і татом вічнозайнятим банкіром вона могла навчитися не тільки пити. Але, перевіривши (коли вона спала) вміст Марининого рюкзака й обстеживши її кишені, я не знайшов там ні слідів трави, ні таблеток, ні навіть жодної крупинки білого порошку в складках підкладки. Хоча, якби мені тоді хтось сказав, що вона не не починала, а кинула, я б не здивувався.
— Подай, будь ласка, — попросила Марина.
— Цей?
— Так.
І я простягнув їй ще один запакований у тонку плівку комікс.
Забагато нас розкидано по всьому світу — колишніх стрільців і чудом уцілілих виконавців вироків. Ми сидимо на дозвіллі в кав’ярнях Провансу. Ми робимо ставки в бетонних колізеях Іспанії. Ми страждаємо на алергію в період цвітіння кактусів і йдемо в запій у сезони мусонних дощів… У будь-якій країні світу…
Від дванадцяти до двадцяти п’яти тисяч…
Точної цифри не знає ніхто.
Ці приїхали з Нової Зеландії та Полінезії — власники барів для аборигенів чи обнесених сіткою ділянок джунглів, де проводять «пейнтбольні війни» багаті туристи. Капітани куплених на останні гроші катамаранів і яхт. Викидайли в ресторанах. І навіть один вантажник з Веллінгтонського порту. Достатньо було Дмитрові обдзвонити їх і запевнити: «Нічого серйозного й небезпечного. Тільки імітація бойових дій», — і вони, котрі одержали від нього не тільки обіцянки, а й по двадцять п’ять тисяч доларів, одразу ж до нас приїхали.
Під своїми вигаданими колись прізвищами, що стали тепер справжніми, в англійських, австралійських, панамських і албанських паспортах. Усі без винятку вони дали обітницю: «якщо мені пощастить вибратися, то більше ніякої стрілянини й ніяких убивств із катуваннями». Вони вибралися, повірили у свою безпеку, свято зберігали дану обітницю і все-таки не зуміли відмовити собі в задоволенні згадати колишнє. Причому — знайшовши для себе виправдання: «Це ж буде тільки розіграшем, і ніхто не вмре» і «гріх буде не зустрітися зі старою братвою…»
Тим більше, їм було про що згадати. А головне — їм було чим здивувати навіть таку, нездатну по-справжньому дивуватися, істоту, як моя дочка.
— Дядько Сашко запросив нас повечеряти.
— Добре, — сказала Марина.
А вже сидячи поруч зі мною в машині, озирнувшись на мить і майже відразу втративши інтерес:
— Це, здається, до нас.
Глянувши у дзеркало, я побачив два автомобілі з найнятими Дмитром ветеранами розбою і рекету.
Майстерність залежить від здатності зосередитися, від уміння «центрувати» енергію — зібрати своє кі в одній точці. З найвищою концентрацією досягають енергетичної повноти, і субстрат енергії починає діяти сам по собі, блискавично відгукуючись на найменший рух супротивника — без підказки розуму, суто інтуїтивно.
Вони їхали на двох орендованих автомобілях, повільно наздоганяючи нас.
— Мені пристебнутися? — запитала Маринка.
— Як хочеш, — відповів я.
— Пристебнуся.
— Тоді тримайся, — сказав я і крутонув кермом так, що задиміли задні шини нашого великовагового форда…
Нічний Нагано світився мільйонами пастельних вогнів. Його вулиці були повні перехожих, які вміють гуляти аж до ранку, а тому, щоб не викликати інтересу в роззяв та поліції, що з’являється відразу за ними, ми влаштували наші перегони на окраїні, в районі заводів.
Їздити цими вулицями було все одно, що кружляти лабіринтом із невисоких парканів, тупиків і прямих кутів.