Як колись у дитинстві на автодромі. У машинці з дротяним штирем, що іскрить за твоєю спиною.
І добре, що автомобілів-переслідувачів було тільки двоє. Якби їх було бодай на одного більше — вони мали б п’ятдесят шансів зі ста перехопити нас або замкнути в якому-небудь тупику з фосфоресціюючими ієрогліфами назви заводу чи «Цеху з переробки…» Мені довелося повернути, і я не дочитав.
— Не бійся, — сказав я Маринці.
— Ага.
Кіно як вид мистецтва з’явилося в Японії наприкінці XIX століття. З «рухомими фотографіями» (кацудо сясін) японці вперше познайомилися 1896 року, а 1899-го вже робили фільми самі.
Це був парк, темний нічний парк у самому центрі Нагано.
— Ходімо! — крикнув я Маринці, накрутивши глушник на свій пістолет.
— Гаразд.
Вона була все така ж незворушна.
— Нам доведеться бігти?
— Так!
— Тоді побігли.
І ми погнали: по темних доріжках і мостах, які гуркотіли під нами, по коліна у воді, крізь мокрі гілки, через ламкі осінні очерети.
— Обережно, — сказав мені голосом Дмитра вставлений у вухо навушник. І ми повернули убік, щоб не затоптати в кущах закоханих. — Тепер праворуч…
— Сюди! — крикнув я Марині, і ми вискочили до пластикової пагоди. До трьох новозеландців, які одразу почали в нас стріляти. Точніше, не в нас, а в паперові ліхтарики за нашими спинами.
Послизнувшись на мокрій траві, Марина впала на коліна:
— Татку! — а я, ставши над нею на широко розставлених ногах, почав стріляти.
Як вони падали! Перекидалися через голови. Розбризкували на нас калюжу, яка виявилась позаду. З класичними конвульсіями — стукотом рівних ніг об пісок.
— Старієш, — сказав навушник.
Я допоміг Маринці піднятися, і ми побігли далі. Повз мережу закусочних. Минаючи бамбукові атракціони і павільйони «закинь три кільця». Перестрибуючи через макети «міста ліліпутів». Повз Кремль, Пізанську вежу, від водоспаду Вікторія до озера Катманду.
— Зараз буде один, — сказав Дмитро.
Я перекинувся через голову й вистрелив. І найтовстіший з новозеландців сповз по ліхтарному стовпі, немов зірка стриптизу по жердині.
— Сюди!
Ми опинилися з протилежного краю парку.
Дмитро:
— Друге таксі…
Я відчинив дверцята, і Маринка заскочила на заднє сидіння.
— Поїхали!
Але японець мене не зрозумів.
— Що? — запитав він.
— Плачу втричі за швидкість…
Для повноти екзотики бракувало пралень, що диміли в ніч, і святкового ходу з танцюючими стоногими драконами. Для цього треба було їхати в Китай.
— А що це? — запитала Марина, вказуючи на величезну голову, що визирала із-за двосхилого даху.
— Повітряна куля, — важко дихаючи, сказав я і затягнув її у вузький прохід між будинками. — Якась реклама.
І притискаючи Маринку до себе, я затулив їй рот рукою, відчувши, як вона киває, мовляв, «я буду тихо».
Двоє стрільців з пістолетами пробігли мимо, так і не помітивши нас. І було б дивно, якби вони помітили. Адже Дмитро сказав нам у навушники:
— Сергій з дочкою — праворуч, між будинками. Ті, що їх наздоганяють, — тупо пробігають мимо.
А як тільки вони пробігли, я виштовхнув Маринку назад на вулицю і, тримаючи пістолет так близько від її обличчя, щоб, відчувши запах пороху, вона запам’ятала його на все життя, вистрелив в одного й другого.
Перший став корчитися, хапаючись за нібито прострелену спину, а другий, демонструючи, що в бандити він прийшов із якоїсь боротьби, перекинувся через голову й завмер на ґратах водостоку, змусивши жінку, яка опинилася поруч із ним, закричати:
— Поліція!!!
— Ідіть, — сказав мені Дмитро. — Дайте їм змогу швидше ожити і зникнути звідтіля.
І ми побігли.
— Восьмий і дев’ятий, — сказала Марина.
— Що?
— Ти вже вбив дев’ятьох.
— А… — і побачивши перед собою спуск у метро, я кивнув: — Туди.
— Куди «туди»? — запитав Дмитро. — Вас чекають через три квартали на північ.
Що ж. Пробігши через станцію, ми піднялися наверх на іншій стороні вулиці. А тоді через перехід опинилися просто на другому поверсі торгового центру.
«Золотим віком» для японського кіно стали 50-ті роки. До цього часу в країні сформувалася «велика шістка» провідних кінокомпаній — «Сетіку», «Тохо», «Дайей», «Тоей», «Нікацу» і «Сінтохо» (збанкрутувала в 1961 р.). Країна вийшла на перше місце у світі за випуском фільмів: 1958р. — 504 картини; число глядачів, а точніше, кіновідвідувань — майже 1,2 млрд.