Ми сиділи в автобусі, що віз нас до вже вбитих мною в парку стрільців, які встигли переодягтися й начепити темні окуляри. Маринка похитувала головою в такт музиці, яка долинала з CD-плеєра, що лежав у кишені її рюкзачка.
— Хочеш? — запитала вона.
— Давай.
І вона зробила голосніше:
Музика, як цокіт копит поні, що бреде під дощем.
— Там за все заплачено…
Ну, якщо заплачено…
Схопивши одного зі стрільців за барки, я впав на спину, перекидаючи його через себе. Але зробив це занадто сильно, тож, пролетівши метри зо три, він урізався в тендітну віконну раму будинку, перед яким останні хвилин сім ми витоптували квіти.
— Блін!
У будинку навіть виявилося двоє найнятих Дмитром місцевих акторів — він і вона, які сиділи перед висячим на стіні телевізором.
— Пардон, — сказав я, заскакуючи в пролом. — Ми ненадовго.
Марина залишилася стояти надворі, спостерігаючи за нами. За тим, як, пробиваючи тонкі стіни, до мене вискочили ще двоє бойовиків.
— Правий, — сказав Дмитро. — Тобто той, котрий від тебе лівий, теквондист. Другий — так собі, на три удари. Тому починай з нього.
Перекинувши другого, я затанцював з першим по кімнаті. Він був непоганий — майстерність, відточена до майже нерозрізнюваних рухів пальців.
Зупинився на мить, узяв із рук переляканого японця чашку і, зробивши ковток, віддав посудину:
— Спасибі.
І вдарив теквондиста так, що його підняло над підлогою…
— Хочеш іще?
— Давай, — сказав я і, взявши з її долоньки навушник на тонкому провідку, вставив його у вухо.
Потому, взявшись за руки, ми з Мариною пішли по викладеній нерівними каменями вулиці під:
Ну, просто: Леон і Кілер.
Виплюнувши вибитий зуб, один з «новозеландців» сказав:
— Чорт, це ж п’ятсот баксів! Чиста порцеляна!
— Я заплачу, — сказав Дмитро.
Він був задоволений. Хлопці відробляли свої гроші на славу.
Друга світова війна дала новий поштовх бурхливому розвитку документального кіно. Найзначнішим у цьому жанрі став фільм «Морські бої в районі Гаванських островів і Малайського архіпелагу» режисера К. Ямамото.
Наприкінці ночі я вже знав слова більшості пісень із Маринчиного плеєра напам’ять:
— А ти, ти, а ти, ти… Позич мені сонце в моє віконце… Є, є!
Ми навіть співали хором:
Але… Як ми всі не старалися, як не намагалися одягнути мені наручники переодягнені поліцейськими актори-японці, як не сахалися від нас п’яниці, що залишилися на досвітніх вулицях, як не валилися вже вдесяте вбиті мною стрільці — я розумів: варто лише всьому цьому закінчитися — ми повернемося додому, і Марина знову буде лежати на підлозі, перегортати комікси і не звертати на мене ніякої уваги.
І тому я чіплявся за цю зовсім безглузду гру навіть тоді, коли останній зі стрільців, які брали в ній участь, уже перестав сумніватися в тому, що з цього все одно нічого не вийде.
Хлопці корчилися, я стріляв, і блискуча гільза впала на асфальт біля ніг моєї дочки.
— Цок, — сказала Маринка, вдаряючи по ній носаком і заганяючи її під сміттєвий бак. — Гол.
Їй було нудно.
Що б ми не робили…
— Добре. Спробуємо ще раз, — сказав Дмитро.
І знову ми ганялися один за одним. Причому так, щоб не подряпати взяті в оренду автомобілі. І знову я говорив:
— Не бійся.
Навіть коли, різко повернувши, змусив одну з машин переслідувачів в’їхати в стовп.
— Не бійся… — говорив я. — Зараз…