— Добре, — до неї підійшли відразу троє, — почнемо.
Третій схопив її за волосся, притискаючи до спинки стільця. Двоє перших, закинувши її ногу на стіл, стягнули з неї армійський черевик.
Зворушлива смугаста шкарпеточка з рожевим кінчиком…
— Ну? Де диск?
— Нема, — відповіла Маринка.
— Нема, то нема, — вони зірвали шкарпетку, і один із них узявся за різак по металу. — Якщо відрізати по одному пальцю, то дуже скоро перестаєш відчувати біль. Тому боляче буде тільки перші три рази…
І тоді другий ударив Марину з такою силою, що разом зі стільцем вона впала на підлогу, а той, що стояв у неї за спиною, узявся здувати зі своєї розкритої долоні вирване волосся.
Дівчинку підняли, знову закинули її ногу на стіл, і той, що тримав у руках величезні сталеві гострозубці, підніс їх до її малесенького мізинця.
— Мені пофіг, — сказав він. — Мені потрібен диск.
А інший додав:
— Нам сказали, що тебе ми можемо взагалі не привозити.
— Це неправда, — сказала моя дочка.
— Правда, — і в його голосі було стільки втомленої байдужості, що Марина повірила.
Повірила і злякалася.
Справжня хоробрість полягає в тому, щоб жити, коли годиться жити, і вмерти, коли годиться вмерти. До смерті варто йти з чітким усвідомленням того, що слід робити самураю, а що принижує його гідність.
Але чи годиться все це для дванадцятирічної дівчинки?
— Я віддам, — сказала вона, і вперше за той неповний місяць, що я провів разом з нею, я побачив не байдужо-злісного підлітка, який занадто рано подорослішав, нелюбленого, ображеного, а маленьку дівчинку Маринку. Вперше відчувши, що вона — це саме та дитина, яка колись усміхнулась мені з колиски і яку я згадував усе своє життя.
Вона заплакала, і ці сльози розтопили той лід, який я стільки років нашаровував на своїй душі нескінченними: «добре», «забули», «її ніколи не було», «вона навряд чи знає, що я взагалі є», «ми ніколи не зустрінемося, то навіщо псувати собі настрій» тощо.
Вона дивилася на своїх мучителів маленьким беззахисним дитинчам, і цей повний сліз погляд перетворив мене саме на того, ким я мав бути всі ці роки, — на батька дівчинки, яка не могла без мене. Чому? Цього я не знаю. Не могла. І все.
І витягши пістолет (якби він був заряджений бойовими, а не холостими патронами, я зробив би те ж саме), я почав стріляти. А найняті Дмитром хлопці почали падати.
І з кожним пострілом Марина здригалася.
Одне з останніх досягнень японського кінематографа: гран-прі на XXI Московському міжнародному кінофестивалі (1999 р.) одержав фільм патріарха японського кіно Кането Сіндо «Жага життя».
— Ну, як ти тут?
— Таточку! — вона кинулася до мене. — Татку!
Притулившись до мене, вчепившись у мою куртку так, що аж пальці побіліли.
— Як добре, що ти прийшов! Я знала!.. Я знала, що ти… прийдеш! Тату! Таточку!.. Татусю!
Якби вона ніколи мене не відпускала…
Частина одинадцята
Три дні
Я привіз Маринку додому, і наступні три дні ми прожили в справжній ідилії.
— Дуже страшно? — запитала вона.
— Та не те, щоб дуже…
— І нічим не замажеш, — вона знову повернулася до дзеркала і вкотре взялась розглядати величезний синець на обличчі. — А, нехай.
— Можемо залишитися вдома.
— Ні, ходімо.
— Поводи мене містом.
— Навіщо? — запитав я.
— Я хочу побачити ті кінотеатри, у які ти ходиш, хочу купувати їжу в магазинах, у яких ти купуєш. Хочу подивитися на твою роботу. Я хочу знати, як ти живеш.
— Це може бути дуже нудно, — сказав я.
— Ні, навіть не думай про таке, — заперечила мені моя дочка. — Навпаки: це буде дуже й дуже класно.
Я почав з того, що розповів їй про свій сад бонсай.
— У малому треба вміти бачити велике, а в звичайному — дивне…
Я ввімкнув комп’ютер і показав їй, як торгую на біржі.
— Щодня? — запитала Марина.
— Щодня.
— Тоді вийди. Маю на увазі — з кімнати.
— Навіщо?
— Я не хочу, щоб ти дивився.
Вона покликала мене через десять хвилин.
— Умикай.
Я ввімкнув комп’ютер, і маленька дівчинка у величезних черевиках вийшла через дверцята-заставку, щоб потім бродити відкритими вікнами екрана, махати мені рукою, стомлюватися, запитувати «чи можу я взяти крапку?» і при відповіді «так» перетворювати вирвану з тексту крапку на яблуко і з’їдати його.