І от минуло три дні, а вона мені так і не зателефонувала.
— Добре, — сказав я. — Побачимо…
І прийшов у дім розпусти, в якому вона знову працювала.
Побачивши мене, баба-доглядачка зраділа й, навіть вискочивши з-за свого столика, сама побігла кликати Юкіко.
— Усі ці дні, — поділилася секретом зі мною її помічниця, колись теж гейша-красуня, а тепер вісімдесятирічна, схожа на потворного гнома кривонога бабенція, — Юкіко просиділа у своїй кімнаті й проплакала за своїм паном.
Але коли до мене вивели одягнену у святкове кімоно юдзьо, і я побачив у її чорних очах невисловлені образи й бажання продовжити війну, я сказав:
— Усе це чудово, і ваша вихованка бачиться дівчинкою з гарної родини, але я хотів би провести вечір не з нею, а з тією, хто справді знає, що таке кохання.
— Добре, — сказала «мадам». — Як буде до вподоби нашому панові.
І ось я лежу на набитому рисовою соломою матраці, і ніжні пальці гейші масажують мій хребет, легким, майже невідчутним дотиком змушуючи похрускувати кожен мій диск.
— Я можу говорити?
— Говори.
— Я можу запитати?
— Питай.
— Панові приємно?
— Цілком.
— Дякую, мій пане.
— Так… — і ще один уставлений диск.
— Пан бажає ще?
— Хвилини чотири…
Її пальці рухалися рівно двісті сорок секунд. А коли вона зупинилась, я підвівся й почав одягатися.
— Це тобі.
Вона подякувала, ховаючи під край циновки купюри, які я витяг із кишені:
— Я чекатиму, коли пан захоче повернутися до мене.
— Ага.
А потім у холі (але це в нас хол, а тут радше веранда — оточена розсувними ширмами й розмальована сценами плотського кохання) я розплатився з бабою-доглядачкою, почувши:
— Ми раді, що пан зробив ласку бути нашим гостем. Будьте щасливі!
— І ви теж.
На вулиці мене міг застати дощ. Але…
Я простував довгим, повним густих тіней коридором крізь світло, що сочилося з настінних плафонів, коли мені вклонилася «мадам». Вона очікувала мене в невеликій ніші (розсувні ширми давали змогу перетворити коридор, як і весь цей будинок, на що завгодно — від однієї величезної спальні до кількох маленьких кімнат; тепер тут зробили нішу, щоб стара могла на мене чекати):
— Пане.
— Уважно слухаю вас.
— Мені здається, ви повинні побачити це…
— Що саме?
— Ходімо, — вона поманила рукою. До ледь помітних чапель на темній ширмі. У темряву далекої кімнати.
Багато чоловіків приходять у японські салони лише для того, щоб одержати насолоду від споглядання жінок, які знемагають у мотузяних путах шібарі.
— Сюди, мій пане.
Отвори у стіні були пророблені для клієнтів-японців, тож аби побачити крізь них бодай щось, мені довелося стати мало не на коліна.
Стати, поглянути — й побачити Юкіко, зв’язану біло-червоною мотузкою.
Це була мотузка, просочена сильним наркотиком, що вже почав діяти на маленьку гейшу. Її чоло було мокре від поту, чорні очі напівзаплющені, а невеличкий язик облизував пересохлі губи, невпинно шукаючи поцілунку, єдино здатного втамувати її спрагу.
І безліч петель та вузлів, що стиснули до побіління шкіру на її маленьких грудях, навколо талії, на стегнах, щиколотках і зап’ястях. Заломлені за спину руки, розведені ноги — і відразу дві унизані вузлами петлі між них.
А біля неї — два японці, які вже встигли роздягнутися.
— Чорт!
Я випростався, озирнувся й, не побачивши дверей, пробив стіну.
— Що? — лунко писнув один японець.
— Хто ви? — запитав другий. Швидко й тонко.
— Сторож я тутешній. Забирайтеся звідси.
— Ми заплатили, — почав перший японець.
— Ми заплатимо ще, — продовжив другий.
— Ви нам заважаєте.
— Так? — ухопивши одного з них за горло, я підняв його в повітря, щоб він побачив мої очі: — Я тобі заважаю, виродку?
— Гаразд, — писнув перший.
— Ми йдемо, — прохрипів другий.
Я розтиснув пальці. Підхопивши свій одяг і прикриваючись ним, вони вибігли з кімнати.
Найвідоміший двобій Мусасі відбувся в сімнадцятий рік епохи Кейте (1612 року) в Огуре, містечку провінції Бунзен. Супротивником Мусасі був Сасакі Кодзіро, молодий чоловік, який розробив дивну техніку фехтування, відому як «Цуба-ме-гаесі», або «пірует ластівки», натхненний рухом ластівки в польоті.