Частина дванадцята
І все-таки — вітчим
— Ну, що? — запитав Дмитро, який зателефонував мені ввечері. — Як наше дівчатко?
— Спить, — сказав я.
— Набігалося?
— Щось ніби так.
— Ти задоволений?
— Спасибі.
— Та я не про це… А з хлопцями, тими, що найняв, я розрахувався, і вони роз’їхались по домівках.
Хлопці, які ввірвалися в мою квартиру наступного вечора, були новими стрільцями, яких прислав до нас вітчим моєї дочки.
У Японії каліграфія вважається одним із видів образотворчого мистецтва. У Китаї, на батьківщині східноазіатської традиції каліграфи, її розглядали разом з поезією та живописом як неодмінний атрибут кожної культурної людини, і за якістю почерку визначали характер того, хто писав.
Їх було шестеро — тих, що вибили двері й завмерли в проймі та за проймою, — бойовиків пана вітчима.
— Знову?! — здивувалася Марина.
— Аякже, — буркнув стрілець зі шрамом через усе обличчя.
— А я тебе знаю, — сказала дівчинка.
— І я тебе, — сказав стрілець. — То що? Погуляли й вистачить?
— Ні, — захитала головою моя дочка. — Тату, не віддавай мене їм.
— Іди собі, — попросив мене один із прибулих.
— Ага, — кивнув я. — Зараз.
На війні вірність самурая виявляється в тому, щоб іти без страху на ворожі стріли та списи, жертвуючи життям, якщо того вимагає обов’язок. Адже вірність, справедливість і мужність — три природні чесноти самурая.
Але я ніколи не вважав себе самураєм. Ані на мить. У жодному з найп’яніших снів… Просто є речі, настільки добре розказані іншими, що нерозумно навіть намагатися розповісти про них самому.
— То ти підеш?
— Друже, — сказав я, — ти в моєму домі.
— І що? — запитав він.
— А те, — сказав я, гримнувши його в сонячне сплетіння.
Він упав, придавивши собою пульт керування стелями-підлогами… І тут почалося…
Схопивши Маринку, я буквально викинув її на кухню, перекинувся через голову і врізався у вбудовану шафу, а стрільці вивалилися на сходову клітку, щоб як тільки опуститься рівень «вітальня», вбігти назад. Але ненадовго. Лише на дванадцять секунд.
Вітальня клацнула засувками, поховавши під собою нокаутованого мною стрільця, і його друзі кинулися до мене. По м’яких подушках. По обшитих шовком татамі.
Але ми встигли обмінятися лише десятком ударів, коли один із них крикнув:
— Шухер! — і ми розбіглися, щоб не бути придавленими моїм кабінетом.
І знову дванадцять секунд.
«Кімнати» піднімалися й опускалися, змінюючи одна одну.
Цього разу я встиг одержати аж три удари в обличчя. Зате ще один стрілець завмер, скотившись до низеньких книжкових полиць, які стояли на підлозі. Такі вже були закони геометрії багаторівневих кімнат — меблі в них мали бути не вищі за тридцять сантиметрів.
І наступні дванадцять секунд.
Але цього разу — в моїй спальні.
Ці хлопці вміли битися. Але їхнє вміння було добре для шинків і вулиць, на яких вони жили. Проте оселившись у Японії, ти навіть не зауважуєш, як одного разу опиняєшся в малесенькому спортивному залі, де тебе починають учити, як одним порухом кисті зламати руку супротивника, чи як, просто позадкувавши, змусити ворога впасти й наткнутися на його власний ніж.
Я відступив, лише стиснувши його плече, і (хрускіт не стільки був почутий, скільки передався пальцям) вирвав його ключицю.
І наступні дванадцять секунд. Цього разу в бібліотеці. У лабіринті з тридцятисантиметровими стінами книжкових полиць.
— Нам потрібне тільки дівчисько, — вишкірився бойовик зі шрамом через усе обличчя, коли нам знову довелося розійтись.
— Це дівчисько — моя дочка, — сказав я.
А потім усе пішло в зворотний бік. Стелі посунули вгору — спальня, кабінет, вітальня, бібліотека.
І щоразу ти то застрибував на підвіконня, то втискався у стінну шафу, то вибігав на сходи.
Зате до кінця третього кола вже четверо з тих шістьох каталися на стелях-підлогах, немов на каруселі. То вгору, то вниз. Усі, хто потрапив під мої удари.
— Ходи сюди, — покликав я.
Але бойовик похитав головою і витяг пістолет.
— Віддай дівчисько!
Якщо він почне стріляти, мене вже не врятують ніякі, навіть найхитромудріші, прийоми.