— Віялкою.
Так. Що мене придавило віялкою.
— А потім я дізналася, що ти живий… Це було щастя. Справжнє. Те, що ти в мене був. Коли мене лаяли чи карали, або коли залишалась одна, то скаржилася тобі на свої образи. Я розмовляла з тобою і чула твій голос. Ти завжди відповідав мені. І ти був дуже добрий, єдиний, хто нічого від мене не вимагав, ні в чому не обмежував і ніколи не карав.
А мені гіршало. Очі сповнювалися туманом. Удари серця ставали настільки сильними, що іноді за ними я не чув Маринчиного голосу.
— Років у сім я мріяла про те, як ми жили б удвох, і я готувала б для тебе їжу. Чесне слово. Якби ти тоді з’явився, я б вийшла за тебе заміж. Чесно. Без усякого. Адже я тоді вже знала, як ти виглядаєш, а тому наша перша зустріч не змогла б мене розчарувати. Та тільки не було в нас цієї зустрічі…
А мені здавалося, що я кудись біжу й ніяк не можу втекти. Я застряг на одному місці, і мої ноги впаялися в асфальт. І одягнений я був якось дивно. Не міг зрозуміти як, але мати такий вигляд було огидно й соромно…
У мене починалося марення.
А Марина все говорила:
— Років у десять я була впевнена, що ти спостерігаєш за мною. Іду вулицею, а ти — вслід. Я сиджу в класі, а ти в будинку навпроти спостерігаєш за мною з вікна. Ти бував скрізь, але варто було мені озирнутися — і ти зникав. Одного разу я впала — було слизько, зима, — і якийсь чоловік допоміг мені підвестися. Я не сумнівалася тоді, що його до мене прислав саме ти… А потім я перестала озиратися…
— Марино… — я хотів, щоб вона замовкла.
Але мій голос був тихий. І вона просто не почула…
Це було першим зануренням у небуття: повна темрява навколо. Ніби стоїш на безмежній рівнині… І незрозуміле відчуття після повернення — радість і жаль.
— І я тебе зненавиділа. Усім серцем. Особливо після того, як знайшла. Я взяла у вітчима гроші і відправила до тебе двох детективів. Їх не було десь тиждень, а, приїхавши, вони повідомили, що ти живий і здоровий і в тебе все гаразд. Вони привезли твої фотографії, і я побачила безтурботного й ситого виродка, який навіть не згадував про мене.
— Згадував…
— У тебе в квартирі навіть не було мого фото.
Ну, не було, то й не було.
Зате тепер у моє марення стали вплітатися фотоплівки й альбоми з нерозрізненими обличчями.
— І я вирішила тебе підставити. Я спеціально вкрала у вітчима диск. І навмисне залишила твою адресу. Я знала, що він пошле по нього своїх людей, і не сумнівалася, що вони або вб’ють тебе, якщо ти спробуєш утрутитися, або принизять. І найцікавіше, що останнє було для мене набагато бажанішим.
Хороша дівчинка. Приїхала подивитися, як її тато плазуватиме в калюжі власної сечі й цілуватиме черевики кілерів, які приїхали його вбити. Дуже хороша дівчинка.
— Не вдалося, — вишкірився я.
Але вона не почула мене — подумала, що я морщуся від болю.
За епохи Адзуті — Момояма й за епохи Едо прогресові японського стилю каліграфії (вайо) значною мірою сприяли Хонамі Коецу (1558–1637), Коное Нобутада (1565 1614) і Сьокадо Сьодзьо (1584–1659). Китайський стиль (карайо) «просували» Хосої Котаку (1658–1735), Рай Санйо і Сакума Сьодзан (1811–1864).
— Ще таблетку?
Я повів пальцями: «ні».
— Мій вітчим зовсім не банкір. Точніше, банкір, але він керує не банком, а грошима дуже серйозних бандитів. Він відмиває для них мільйони, перетворюючи гроші з брудних на чисті. Цей диск…
А що цей диск?
…Вона спала, коли ми з Дмитром уставили його в мій комп’ютер і, відкривши, побачили по смертному вироку для кожного з нас.
— Ти повинен негайно його відправити, — сказав Дмитро.
— Ні, — сказав я.
— Це — смерть. Людина, у якої твоя дочка вкрала його, зробить усе, щоб диск повернувся назад.
— Нехай, — сказав я. — Якщо я зроблю це, то зраджу Марину. Знаєш, навіщо вона приїхала?
— Звичайно, — я завжди знав, що Дмитро розумніший за нас усіх. — Побачити, наскільки сильно ти її любиш.
— Отож, — сказав я. — Наскільки сильно я люблю і що здатний зробити заради неї. І цей диск вона привезла з собою не просто так. Адже для того, щоб розібратися в мені, їй була необхідна війна…
Ми помилилися: війна була необхідна їй для того, щоб помститися мені за всі образи свого дитинства.
І ось тепер вона сидить і говорить:
— Я хотіла, щоб вони вбили тебе… Я хотіла, щоб вони вбили тебе… Я хотіла, щоб вони вбили тебе… — тисячу разів уряд.
А може, і ні. Може, вона взагалі вже давно замовкла.