Але в мене почався жар.
Я вже був не в змозі відрізнити реальність від марення.
— Тату, що з тобою?!
А можливо, що і не «тато», а:
— Юсінхо бамаой ю дун.
Наразі мистецтво каліграфії продовжує процвітати, і її зразки поруч зі зразками живопису і скульптури присутні на виставках Ніттен, спонсорованих державою.
Моя колишня дружина, нахилившись, торкнулася до мене рудим пасмом і сказала:
— Кого мені привести до тебе цього разу?
У світі тіней ховається стільки жахливих духів…
І просвіток у хмарах забуття:
— Я не знала, що ти такий… Я не знала, що ти найкращий… Що все, що я думала про тебе, — правда…
Я не встиг їй відповісти…
Здрастуйте, духи по той бік місяця.
Біографія прем’єр-міністра Японії Дзюн’ітіро Коїдзумі. Народився 8 січня 1942 р. у м. Йокосука префектури Канагава. У 1967 р. закінчив економічний факультет університету Кейо. З 1970 р. секретар члена палати представників парламенту Японії Такео Фукуда. У 1972 р. вперше обраний членом палати представників парламенту (ЗО років). Переобирався 10 разів.
Я бачив дорогу, позбавлену тіней. Я міг іти по ній… міг залишитися… Міг сісти на узбіччі й дивитися, як срібні мурахи завмерли навколо вирізаного з яшми жука… Я міг…
…що завгодно…
Це вже не мало значення.
Частина тринадцята
«Ваша Марина…»
— Що з ним? — запитав військовий у білих рукавичках і з кашкетом під пахвою, який зупинився коло нас.
— Я не розумію, — сказала Марина.
— Йому погано? — перепитав військовий.
— Ви розумієте по-англійськи? — запитала Марина.
— Розумію.
— Він занедужав.
— Ясно.
І вже на наступній станції до вагона забігло кілька санітарів з носилками. Їм довелося запихати мене в машину швидкої допомоги вшістьох.
Я приходив до тями тільки тричі.
Уперше — лежачи на вже зігрітому моїм тілом операційному столі, коли хірург, розрізавши накладені Дмитром шви, обробляв мою потривожену рану.
Удруге — у малесенькій палаті, оточений білими ширмами, зачувши голоси, як я зрозумів, поліцейського і лікаря:
— Він ще не отямився…
— Ви упевнені, що рана вогнепальна?
— Так.
— А де куля?
— Не знаю.
І втретє від стукоту коліс каталки (я лежав на ній), що котилася нескінченними сходами з пагорба, на якому стояла лікарня. Я повернув голову і побачив маленьку руку, що стискала гумовий поручень каталки. Це була Марина. Та тільки куди вона везла мене?
— Коли з’явилася поліція, я злякалась. Бо зрозуміла: щойно вони довідаються, хто ти, твої дані опиняться в поліцейському комп’ютері, а тоді стрільці вітчима відразу ж знайдуть тебе… — ось чому вона вкрала мене з лікарні.
Світанок був прозоро-чистий.
Я, прийшовши до тями, радше прокинувся, аніж зринув із хмар марення.
Вода хлюпалася біля самих ніг, а нерівний бетонний дах гуркотів багатотонними вантажівками, що проїжджали по ньому. Це був міст. Величезний, на три чи на чотири яруси.
Я лежав під мостом на постелі з картонних коробок і чув, як несподівано діловита Марина розпоряджається:
— На ці гроші купите всім нам поїсти. Оце — на одяг для вас і Сату. А оце… А про це поговоримо, коли повернетеся.
Що ж, заняття з гувернантками не минули для неї марно, її англійська була такою, наче Марина народилася щонайменше за п’ять кілометрів від Бостона.
— Агов, — покликав я.
— Таточку! — вона підбігла до мене без взуття, у наглухо застебнутій курточці.
— Що з черевиками? — запитав я.
— Тут по квартирах прийнято ходити босоніж.
— Допоможи мені сісти.
Вона подала мені руку, і я сів. Спина боліла. Але не смертельно. Троє японців у лахмітті вклонилися мені. Я теж кивнув:
— Привіт.
Старці в Японії не жебрають. Вони — вуличні філософи. Вони повернулися спиною до суспільства, знехтувавши корпоративно-бійцівським духом із клаустрофобною лояльністю, і сидять собі у своїх «ходячих» будинках-шухлядах, занурившись у думи й солодкі мрії.
Ми провели з ними два дні і ніч.
Їх звали Сату, Харуо і Рюн.
Вони наткнулися на нас із Мариною, коли в каталки, на якій моя дочка везла мене з лікарні, відскочило колесо.