КНИГА ДРУГА
Частина перша Село в горах
Це невеличке село тяглося вздовж вимощеної каменюками дороги. Хатки з дахами із черепиці, абрикосові дерева, з одного боку майже стрімка стіна гори з кількома водоспадами, з іншого — нескінченний простір укритих соснами гір. До обрію. Одна вища за іншу.
І ранкова мряка над горами.
Батька Юкіко звали Хірасеє, матір — Сакієті. Вони були в сільському одязі з вузликами замість застібок і ґудзиків, з обов’язковими капелюхами з рисової соломи. Вони посміхалися, щиро вірячи в те, що їм розповідала Юкіко:
— Сергі-сан — підприємець з Харкова в Україні. Він приїхав у нашу фірму укладати дуже серйозний контракт. Але занедужав, і керівники фірми, — а тут у всій країні до будь-якої влади ставилися з тією ж повагою, як колись до правителів-сьогунів, — попросили мене, знаючи, що мої батьки живуть у горах, доглянути Сергі-сана тиждень-другий.
— Ми будемо раді прийняти вас у нашому домі…
— Ми щасливі бачити вас і вашу дочку…
Ось уже й Марина навчилася кланятись щодві секунди і називати батька Юкіко «Хірасеє-сан».
Вони жили частково за рахунок грошей, що їм висилала Юкіко (моїх грошей?), частково завдяки допомозі старшого сина, який керував маленьким екскурсійним літачком над Токіо. Але при цьому не лінувалися щоранку виходити у своє поле і сад, підливати воду в поїлку для бджіл і розчісувати гриву коня в стайні за будинком.
Кінь був старим, і коли Марина вирішила проїхатися на ньому, він дивився на своїх господарів так, немов попереджав: «Три кола — і все. Потім я ляжу».
У перекладі його ім’я означало Зоря Похилої Гори.
«Кодзікі» («Нотатки про справи давнини», 712р.). «Ніхонгі» (чи «Ніхонсекі», «Аннали Японії», 720 р.). Опис японських провінцій «Фудокі» («Запис про землі та звичаї», VIII cm.). «Кого-сюї» («Збори давніх слів», поч. IX cm.). «Кюдіхон-гі» («Головні записи про справи давнини», XII cm.).
Юкіко переодяглася в такий же одяг, як і батьки, і повела нас у храм, де ми змогли побачити, як вона молилася Золотому Товстуну і розставляла серед пахощів свої дарунки — чашечки з рисом і м’ясним рагу.
— Подякуй йому, — сказала Юкіко.
— За що? — запитав я.
— За те, що він урятував тебе.
— Спасибі, — сказав я і повернувся до Юкіко. — Правильно?
Вона кивнула.
Ми йшли по кам’янистій дорозі від храму, і Маринка забавлялася тим, що крутила встановлені в дорогу барабани з ієрогліфами молитов.
— Можна, я сфотографуюся?
— Звичайно.
І Юкіко сфотографувала нас на тлі червоно-золотих драконів, які захищали ворота храму.
А соломини пахощів, принесених із храму, Юкіко запалила перед мініатюрним вівтарем, оточеним глиняними, дерев’яними й металевими табличками з іменами своїх прославлених предків. У маленькій капличці в глибині свого двору, зарослого сливами. Рахунок ішов ледве не з десятого століття.
— Це Цураюкі, він був самураєм, — сказала Юкіко і вклонилася табличці з ім’ям «Цураюкі». — У нашому роду було багато самураїв.
Я переклав, і Маринка запитала:
— А її батько теж самурай?
— Ні, — посміхнулася Юкіко. — Але він зберігає дух самураїв.
— Бусідо, — сказав я, перекладаючи це Марині.
— Що?
— Це важко пояснити, — сказав я і витратив на це весь вечір.
«У справах повсякденних пам’ятати про смерть і зберігати це слово в серці».
«Поважати правило „стовбура і гілок“. Забути його — значить ніколи не осягнути чесноти, а людина, що зневажає чесноту синівської шанобливості, не може бути самураєм. Батьки — стовбур дерева, діти — його гілки…»
«Самурай повинен бути не тільки зразковим сином, але й вірнопідданим. Він не залишить пана навіть тоді, коли кількість його васалів скоротиться зі ста до десяти і з десяти до одного».
— Супер, — нарешті сказала Марина. — От би мені такого чоловіка… Коли-небудь… Років через п’ять…
Маленьке рукотворне озеро біля порослого мохом підніжжя водоспадика було вкрите майже суцільним килимом білих лілій.
Ми сиділи на березі під різьбленим дахом альтанки. Марина кивала в такт музики з плеєра, я курив, а Юкіко насолоджувалася «красою і спокоєм».